— А я? — пролунав раптом тоненький голосочок. — Ти забув про мене, Хашимджане?
Який же я дурень, що забув про свою чарівну шапочку!
— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — прошепотів я кілька разів підряд.
Тільки-но я зник, люди, що були обступили мене, вражено загули, а дехто скористався з нагоди пожартувати:
— Дивіться, дивіться, як почув, що іде Насиров, одразу зник!
— Випарувався!..
— Щез!..
Далі я не слухав. Обережно вислизнув із кола робітників, які збуджено обговорювали приключку, і накивав п'ятами. Жаль, навіть попрощатися з ними не довелося. Такі вони були спочатку добрі й щирі люди…
Я щойно зіскочив з вантажної машини, де мене кілька годин трясло в кузові. Тепер стояв біля високого паркана й дивився на величенні червоно-жовті яблука. Порожній мій шлунок зводило судомою. Скільки ще часу пройде, поки добуду їжі, хтозна. А тут — самі в рот просяться соковиті яблука. Найлегше, звичайно, узяти важкенький камінець і збити двійко-трійко. Одначе на шелест може прибігти господар цього саду. А я тепер знаю: на новому місці краще не встрявати в халепу…
Якби давали звання чемпіона за те, хто краще лазить через паркани, я впевнений, що став би володарем золотої медалі. Раз! — і я опинився верхи на паркані. Ось вони, жадані, запашні жовто-червоні яблука, самі горнуться мені до щік, до носа, до вуст. Бери і їж на здоров'я. Але я не вирвав жодного, Тому що цей сад виявився не просто садом, а парком культури та відпочинку. У всяких парках багато людей, а тут зібралося сила-силенна.
Велика площа біля пам'ятника Алішеру Навої була заставлена кількома сурі [5] Сурі — дерев'яний настил, щоб сидіти.
. На них сиділи сивобороді дідусі, літні люди з орденами й без орденів і попивали чайок. Уздовж алей, обсаджених квітами, походжали гарно вдягнені хлопці й дівчата. Поміж ними вешталися хлопчаки в піонерських галстуках. Обіч алей, попід деревами смажилися на мангалах шашлики. Від них ішов такий дух, що мені аж слинка потекла. Біля жаровень курівся димом чималий казан, під яким горіло вогнище. Довготелесому дядечкові, що варив плов, допомагали п'ятеро здоровецьких парубійків. Жінки у квітчастих сукнях пекли в печах-тандирах квадратні пиріжки — самсу. Сичали парою, неначе паровози, три пузаті мідні самовари. Хлопчаки мого віку розносили чай. Одне слово, не розбереш: весілля — не весілля, збори — не збори.
Я надів на голову свою шапочку, сплигнув у сад і подався прямо до жінок, які вже виймали з тандирів рум'яну самсу, що так і пашіла жаром, і складали у великий плетений кошик. Я підсів до того кошика і один по одному ум'яв три пиріжки. І лише по тому уважно огледівся довкола.
Жінки у квітчастих сукнях, і шашличник, і ті п'ятеро здоровецьких парубійків, і /довготелесий дядечко, і хлопчики, що розносили чай, і дідусі, які сиділи на сурі, і хлопці й дівчата, що проходжалися по алеях, — усі когось чекали, часто поглядаючи на ворота парку, прикрашені червоними полотнищами.
Потім я угледів хлопчика на дереві. У нього були неоднакові очі: одне голубе, друге — чорне.
Я зняв шапочку й підійшов до дерева, на якому сидів Різноокий.
— Агов, послухай, що тут відбувається?
— Хіба ти не знаєш?
— Якби знав, не питав би.
— Лізь сюди, потім скажу.
Я виліз на дерево, зручненько вмостився на сучкові поруч з Різнооким.
— То ти не знаєш, що тут буде? — перепитав він, теліпаючи ногами. — Сьогодні тут буде вечір поезії. З міста поети приїхали. Вірші читати. Зараз вони в готелі. Сирі яйця п'ють.
— Яйця? Та ще й сирі? — поморщився я. — Бувши ними, я краще шашличком посмакував би…
— У тебе, друже, голова варить? Хіба ти не знаєш, навіщо поети сирі яйця п'ють? Щоб голос був міцний, щоб вірші свої голосно-преголосно кричати. Наш раїс [6] Раїс — голова колгоспу.
чотири ящики яєць послав їм у готель.
— Зрозуміло, — сказав я. — Аби тільки вони подужали ці чотири ящики… А вірші — вірші я люблю слухати.
Незабаром усі люди зібралися на площі біля пам'ятника. І тоді в кінці алеї з'явилися поети. Вісім душ. Попереду ішов маленький і кругленький, як горошина, поет. У нього й очі, и окуляри, й голова теж були круглі. За ним по-лелечому цибав високий і худий чоловік. Чуприна в нього була сивувата, а лице довгобразе, звужене до підборіддя. Решта поетів були однакові. Не високі й не низькі, не худі й не товсті. І вдягнені однаково: в сірі костюми і блискучі гостроносі черевики.
Читать дальше