Жоржі Амаду - Капітани піску

З колії забирають навалені дерева, поїзд повільно рушає. Кангасейро зникають в каатінзі. Повітря каатінги сповнює груди Кангасейро, він зупиняється і робить кинджалом дві зарубки на цівці рушниці. Два перших…

Вдалині тоскно гуде поїзд.

Зробити напад на будинок на вулиці Руя Барбози було надто великим зухвальством. Неподалік від нього, на Двірцевій площі, тинялося багато поліцейських, агентів і солдатів. Але хлопці прагнули пригод, вони дорослішали, ставали сміливішими. В будинку було чимало людей, що зняли тривогу, і поліцейські підоспіли швидко. Педро Куля і Жоан Здоровило втекли вниз схилом. Пощастило щезнути і Задираці. Але Безногий на вулиці потрапив у безвихідне становище. Грав із поліцейськими в перегони. Ті вже облишили доганяти інших хлопців, упевнені, що кульгавого схоплять швидше. Він метався з одного боку вулиці на другий, а поліцейські натискали. Він спритно обійшов одного стражника і вискочив на схил. Але замість того, щоб збігти вниз і вибратися на Байшу дос Сапатейрос, побіг на Двірцеву площу. Безногий знав, що його вже схопили б, якби він біг вулицею. За ним бігли дорослі чоловіки, значно старші, з довгими ногами, а він був кульгавий, та ще й утікав. Він твердо знав одне — нізащо не дасть спіймати себе. Пригадав собі знову, як він перебував уже в поліції, важкі сни своїх ночей. Не спіймають його нізащо — билася в ньому єдина думка, поки він тікав. Стражники бігли за ним, не відстаючи. Безногий знав, що схопити хоч одного з капітанів піску — велика заслуга для поліцейського. Тоді б вони вже помстились. І він вирішив, що не дасться їм у руки, не дозволить торкнутися до себе. Безногий ненавидів їх, як ненавидів усіх на світі, бо ніколи не міг знайти в людях справжньої до себе любові. А якщо і знаходив її, то відразу ж мусив кидати, тому що вуличне життя вже поставило на ньому своє вічне тавро. Він ніколи не зазнав дитячих радощів. Став дорослим ще до того, як йому минуло десять років, і відтоді витримував бій за найубогіше зі всіх життів — за життя безпритульного дітлаха. Ніколи йому не пощастило мати біля себе хоча б когось близького, крім того пса, який зараз тікав за ним. У тому віці, коли серця всіх дітей сповнені щирих почуттів, серце Безногого переповнювала ненависть. Він ненавидів місто, життя і людей. Любив тільки свою ненависть, почуття, яке робило його сильним і відважним, врівноважуючи цим хоч якось його кульгавість. Лише одного разу жінка виявила доброту до нього, але, по суті, доброта її була спрямована на померлого сина, а не на нього самого, бо вона сподівалась, що в ньому повернеться до неї її син. Інша жінка лягла з ним у ліжко, пестила його, бавилася з ним, щоб отримати краплі кохання, якого ніколи доти не мала. Але ніхто не кохав його таким, яким він був, — кульгавим, сумним, безпритульним хлопцем. Багато хто ненавидів його. А він ненавидів усіх. Його били в поліції, і один чоловік реготав, коли його били. Для нього зараз це поліцейський, який біжить за ним. Якщо його схоплять, той чоловік знущатиметься знову. Але його не схоплять. Вони переслідують його по п'ятах, але не схоплять його. Вони гадають, що він зупиниться біля великого підйомника, що з'єднує Нижнє місто з Верхнім. Але Безногий не зупиняється. Він вистрибує на невисоку стіну, обертається до поліцейських, які ще біжать за ним, і сміється, вклавши у цей сміх усю силу своєї ненависті, плює в обличчя поліцейського, який наближається з витягненими руками, і стрибає через спину вниз, як повітряний гімнаст цирку.

Вся площа на мить завмерла. «Розбився!» — вигукує якась жінка і непритомніє. Безногий розбивається об скелю, як повітряний гімнаст, який не спіймав іншої трапеції. Собака виє, протиснувши морду крізь грати стіни.

«Вечірня газета» публікує телеграму з Ріо-де-Жанейро. В ній розповідається про успіх виставки робіт молодого художника, який досі був зовсім невідомий. За кілька днів ця ж газета теж із газети в Ріо-де-Жанейро передруковує рецензію художнього критика. Той художник — баїянець, а «Вечірня газета» дуже уважна до слави земляків. Після розгляду достоїнств і недоліків робіт художника з нахилом до соціальних проблем, після вживання таких виразів, як інтер'єр, світло, колір, сила, кут зору тощо в рецензії написано:

«… Одну подробицю помітили всі, хто відвідав цю дивну виставку дитячих портретів та сцен із життя. А саме те, що всі добрі почуття незмінно відтворені в образі дівчинки з білявим волоссям і гарячково палаючими очима. А всі лихі почуття — в образі людини в чорному пальті, з вигляду подорожнього. Як пояснить психоаналітик майже підсвідоме повторення цих постатей у всіх картинах? Вірогідно, що художник Жоан Жозе пережив якийсь випадок…» Далі йшлося знову про кольори, світло, інтер'єр, силу, кути зору та інші складні проблеми майстерності живописця.