Іван Багмут - Господарі Охотських гір

Зуб сміявся:

— Хату не переносять, її підмітають.

— Ні, орочі не вміють підмітати. Краще вже переставити на нове місце, — стояли на своєму пастухи. — Ми поставимо біля школи хороші юрти, і діти житимуть там.

— Ну, нехай буде по-вашому. Нехай будуть юрти для дітей.

Далі збори ухвалили збудувати біля школи магазин, щоб можна було завжди купити що кому треба. До цього часу оленярі звичайно робили запаси влітку під час риболовства. А коли купленого не вистачало на всю зиму, вони терпляче чекали літа, часом по кілька місяців сидячи без чаю, без тютюну. Про борошно нічого й казати. Бідняки і наймити їли хліб, тільки буваючи на узбережжі, бо привезти борошно в гори їм було ні на чому.

— Ще добре було б збудувати лазню, — продовжував Зуб.

— Ні!. Ні! Лазні ми не хочемо, — враз запротестували збори.

Скільки не вмовляв їх Зуб, скільки не розповідав їм, як корисно, митися в лазні, орочі уперто повторювали:

— Лазні нам не треба.

— Ну, скажіть ви, — звернувся він до діда Чакара. — Ви жили в райцентрі, напевно не раз бували в лазні. Як на вашу думку, корисна для людини лазня?

Дід Чакар довго думав, кректав, охкав. Нарешті він сказав кілька слів по-орочському. Люди стали перешіптуватися, ніяково поглядаючи на Зуба. Дехто посміхнувся.

— Скажи, етикан, чому ми не хочемо лазні, — рішуче промовив старий Чидор.

— Охо-хо… Не хочеться і згадувати, — промовив Чакар.

— Кажіть, що таке? — все більше і більше дивувався Зуб.

— Добре, скажу. В тисяча дев'ятсот двадцять другому році наш район захопили білогвардійці. Вони тікали з Владивостока і спинилися в нашому районі. То був гіркий час. Білогвардійці грабували мисливців і оленярів, забирали хутра, оленів, а вже як били та знущалися з орочів… Краще і не згадувати. А як спіймають ороча, то зразу нагаєм та в лазню і на замок. Сидить там людина і день, і два, і три, не ївши, не пивши. А потім в лазню наб'ється білогвардійців і починають знущатися з ороча, вимагають з нього викупу. Після того орочі бояться і згадувати про лазню…

Зубові було і смішно, і боляче слухати оповідання старого.

— Та невже ж ви думаєте, що я для цього пропоную вам поставити лазню? — спитав він щирим, задушевним голосом. — Невже ви мені не вірите?

— Пробач, — сказав Чидор. — Ороча запаморочили, затуркали куркулі так, що він інколи губить розум.

— Ми віримо тобі, — пролунали дружні голоси.

— Потім я ходив банитися до лазні, коли білогвардійців вигнала Червона Армія, — знову почав говорити Чакар. — Дуже гарно. Побанишся, попаришся, то наче пуд ваги з себе скинеш, наче на десять років помолодшаєш… Лазня — то приємна річ. Добре було б мати свою лазню в горах.

Цих слів було цілком досить. Усі присутні на зборах піднесли руки за збудування лазні, а потім, щоб постанова була міцніша, проголосували ще й по-орочському.

Тут же на зборах виділили бригаду на заготівлю лісу для школи, магазину і лазні, а Кузьмі і двом старикам доручили обрати затишне місце для заснування першого гірського селища в їхній кочовій раді.

Іллю чекали з дня на день. Ніхто про це не говорив, але все частіше і частіше поглядали в той бік долини, де був перевал. Вечорами, сидячи в юрті, люди прислухалися до кожного звуку — чи не Ілля йде?

— Мабуть, завтра прикочує, — сказав якось дід Чакар Юрі. — Коли все гаразд, то завтра приїде.

Засинаючи, Юра мріяв про приїзд Іллі. Як зрадіють орочі! Майже ні в кого немає чаю. А спробуй після цілоденної роботи біля табуна, коли людині так хочеться пити, що, здається, випив би ціле відро, вгамувати спрагу водою. Вона каменем лягає на шлунок, а чаю можна випити і п'ятнадцять кухлів, не відчуваючи ніякого болю і ніякої ваги в животі.

Ранком Юра прокинувся з радісним почуттям: сьогодні приїде Ілля. Коли дід Чакар сказав, що приїде, — значить, буде так. Хлопчик розплющив очі і здивувався. Всі дорослі сиділи біля багаття, ніхто не пішов до табуна.

— Що сталося? — хотів спитати Юра, та порив вітру струснув юрту, і він зрозумів, у чому справа.

— Пурга, — сказав Чакар, ніби вгадуючи думку хлопчика. — Прийшла весна, прийшла й пурга.

Надворі мело. Здається, весь сніг з долини і гір піднімався вгору і знову падав на землю. За два кроки нічого не було видно…

Гаврило був похмурий: коли пурга триватиме з тиждень, багато маленьких оленят загине. А саме тепер народжуються оленята. Із сусідніх юрт прийшли колгоспники і, сівши біля багаття, мовчали.

Настав уже день, а в юрті, що стрясалася від скаженого вітру, було напівтемно. Вітер вривався через відтулину вгорі, заповнював юрту їдким димом.