Олесь Донченко: Вітер з Дніпра

У відповідь хлоп'ята почули щось дивне, незрозуміле:

— Колінчастий вал… Не піду я… Лопатеві колеса…?

Не треба пояснювати, що хоч як озирались Кузька й Бицик, вони не помітили навколо жодних ознак будь-яких реальних коліс.

Бицик, нічого не тямлячи, мовчки подивився на Кузьку. Досвідченіший у житті Кузька відразу зметикував, у чому справа. Він багатозначно покрутив пальцем біля лоба. Цей красномовний рух, безсумнівно, стосувався внутрішнього змісту Павликової голови. Але в цю мить виявилось, що Бицик теж мав неабиякі здібності ставити діагноз.

— Ні, — сказав він натхненно, — я знаю, його сонце в голову стукнуло.

— Кого стукнуло?

Це запитання належало новому героєві нашої повісті. Цей герой підійшов непомітно ззаду. Він був у спідничці, простоволосий і босоногий. Не будемо розпалювати вашої цікавості. Скажемо просто — це була дівчинка і звали її Наталя. До її відома негайно ж було доведено про несподіваний випадок із Павликом. Кузька й Бицик не дали їй навіть опам'ятатись.

— Павлика стукнуло, Наталю.

— Голова йому замакітрилась.

— Ми йшли сома ловити.

— Еге ж, сома ловити. Коли це як ударить сонце!

— Просто в лоб!

— Еге ж, у лоб…

Подія, що й казати, незвичайна. Але Наталю вона ніби й зовсім не схвилювала. Дівчинка тільки насупила брівки й твердо заявила:

— Це нічого. Я його вилікую. Треба компрес на голову. До п'ят землі прикласти. Можна й сирої картоплі.

Це було сказано зовсім спокійно, як і належить лікарці. Проте Наталя, безумовно, схвилювалась. Мати справу з живою людиною — зовсім не те, що лікувати ляльок. Між іншим, їх у Наталі аж п'ять. Вони живуть у садку, в дуплі старої груші. Там улаштовано їм спокійну затишну кімнатку. Але попереджаю, це — таємниця. Страшний секрет. Про ляльок ніхто, ніхто, крім Наталі, не повинен знати. Їй одинадцять років, вона — піонерка, і раптом — ляльки!

Я дуже жалкую, що розповів про це. В останню хвилину я навіть побіг у друкарню, щоб викреслити це місце. Але було пізно. Книжку вже надрукували.

Наталя знайшла Павлика біля Дніпра. Стара верба схилилася над водою. Павлик сидів на ній верхи і робив ногами загадкові вправи. Ніби крутив невидимі педалі.

— Здоров, Павлику.

Трохи засоромлений, хлопчина зліз з дерева.

— Драстуй. Колеса лопатеві, як у пароплава…

— Колеса, кажеш? Це — нічого. Я зараз…?Наталя вмочила у воду хусточку і вправно притулила її Павликові до лоба. Той здивовано відсахнувся.

— Що ти робиш?

— Нічого, нічого, Павлику. Я тебе вилікую.

— Вилікуєш? Від чого? Я не хворий.

— Тебе сонце вдарило. Сонячний удар. Компрес треба холодний. Землі до п'ят. Можна й сирої картоплі.

Тут Наталя з ляком побачила, що хвороба перейшла в іншу стадію. Павлик зненацька безглуздо зареготав. — Лікуй кого іншого, — ледве вимовив він, намагаючись перебороти напад задушливого сміху.

Наталя безпорадно озирнулась. Її медичні знання були вичерпані. І тоді Павлик узяв її за руку. Він уже не сміявся. Напад раптово минув.

— Слухай, Наталю. Сонце мене не вдарило. І взагалі ніхто не бив. Це в мене — ідея. Розумієш — ідея!

І на доказ цього він покрутив біля лоба пальцем.

про те, як дід Галактіон одержав ласта, про Кузьку-слідопита і про те, як він викрив Павликову таємницю

Дід сів на траву і заплющив очі. Навколо був безмежний світ. Кожна билинка тяглася вгору. Мліли на сонці метелики. Величний хор бринів навколо діда. То гули бджоли. Мільйони бджіл, як одна стоголоса кобза. Півтораста вуликів — синіх і зелених, червоних і жовтих, розсипались на узгір'ї.

Дід сидів із заплющеними очима. Недалеко, внизу текла річка. Дід слухав. Пройшов пароплав, і хвилі шуміли, набігаючи на берег. Сонце припікає. Час іти додому обідати.

Ви вже впізнали діда, його кожний упізнає. Це ні якийсь там дід. Це — Галактіон. Не впізнали? Тим гірше для вас. Одразу видно, що ніколи не були в Млинках Там дідові Галактіонові кожна курка дорогу дає, кожний соняшник бриля скидає.

Цей дід — найкращий пасічник у всьому районі. Кожний вулик він знає, як свій кисет для тютюну. За свій вік дід перебрав сотні роїв, викачав стільки меду, що в ньому можна було б усім нам утопитись. Дідові кишені зав жди відстовбурчуються. В кожній він носить по кілька дротяних кліточок для бджолиних маток. Він буде розповідати вам про бджіл тисячу і один день, і ви слухатимете це, як чарівну казку. Він розповість вам, як «кричить» у вулику матка, як вилітає рій і сідає десь на гілці чорною кудлатою шапкою. Ви почуєте про трутнів-нероб і про хуліганство бджіл-злодійок.