Олесь Донченко: Вітер з Дніпра

— Хто? Я? Євгешка Зуб — боягуз? Капітана Капітанича викохав?

Але згадка про гусака не заспокоїла Бицика. Він слушно зазначив, що гусак — це ще не доказ хоробрості. Он у колгоспі Юхим Сларґьон цілого бугая викохав, а боїться звичайної жаби.

— Не доказ? — хвилювався Євгеша. — А що зі мною минулої зими трапилась?

І він розповів, що з ним трапилось минулої зими.

— Ну, от. Поїхав я в ліс дров нарубати. А ліс густий, самі знаєте, липневий ліс. І вже вечір. Коли це чую — аву-у! Вовки! Шла зграя! Факт. Як напали вони на мене — біда! Ну, думаю, тримайся, Євгешко, бо буде?тобі тут могила тьомная. Як схоплю я сокиру — двох вовків зарубав, а тоді на коня — но! Саночки були легенькі, липові саночки — як помчали, як помчали… Розумієте?

— Розумію, Євгешко, — поважно сказала Наталя, — ліс був липовий, саночки липові, і вовки теж липові…

Від дитячого реготу вище шугнуло полум'я, луна озвалася в темному мовчазному лісі.

— Не смійтеся, — і Пронька хитрувато поглянув на Євгена. — Може, Євгешка справді такий хоробрий. І доказ цього, він піде у ліс і принесе нам звідти папороті. Згода?

І не встиг відповісти Євгешка, як недалечко, за кущам, покотився моторошний регіт:

— О-хо-хо!.. О-хо-хо!..

Десь у лісі, чорному й зловісному, відгукнулась луна. Діти, злякано перезирнулись, Бабарихи скам'яніли.

— Що воно?

А до вогнища заливчасто сміючись, вийшов піонервожатий Василь.

— Ну як, хлоп'ята? Ростемо?

— Ростемо! Ростемо! — хором підхопили діти. — Це — Василь! От піддурив!

Рука піонервожатого красномовно полізла в кишеню. Який це знайомий рух!

— Мені! Мені! Мені!

За кілька хвилин піонервожатий роздав усі яблука.

— Скороспілочки. Бергамота Федуліна. Це я сам таку назву яблуні дав.

І раптом він повернувся до Євгешки.

— Ну, як? Бабські забобони? Правильно! Піонервожатий чув усю розмову про папороть-квітку.

— Факти! — відповів Євгешка.

— І в ліс підеш?

— Не піде він! — категорично заявив Бицик.

— Не піду я? Євгешка не піде? Ось візьму й піду!

— А шо ти візьмеш? — глузував Бицик.

— Нічого. Піду і все.

— Правильно! Ростемо! — примружив око піонервожатий. — Доведи їм, Євгешко, свою хоробрість!

З кожним кроком до лісу у хлопця дужче й дужче калатає серце. Але зупинитись не можна — пізно! Засміють, проходу не дадуть! Ой, які важкі ноги! Наче каміння хто прив'язав до них. Не йдуть — волочаться.

Чорний ліс ближче й ближче. Він присувається з кожним кроком — густий, нашорошений… І десь недалеко бродить Явдошка Ковалишина.

«Заббоббони…» — вимовляє Євгешка крізь стиснуті зуби і сам дивується, що всьому слові раптом стало аж чотири «б». Невже так у кожному слові — от дивно! І Євгешка вимовляє:

— Ббаббарихи…

І знов, буботіння! Знову чотири «б»! Невже тремтять губби? Ух! Ось і ліс! Ні, страшного немає. Скоро зійде місяць — ясно стане… Невже тремтять губби? Ббабба-рихи. Ось знайома стежка. Сюди вдень не раз приходив Євгешка з приятелями. Але тепер стежку важко впізнати. Вона то зникає, то раптом знову з'являється. Коріння дубів, як товсті полози, перетинає стежку, і об нього перечіпаються, ноги.

Де ж папороть? Як її знайти?

Євгешка нахиляється й нишпорить у траві. Заповідне листя легко впізнати — воно як мереживо. Удень його тут буває дуже багато. Але зараз — папороть зникла. Така вже вона заворожена рослина!

І ось, коли так нахилився Євген і мацав руками холодні трави, його серце теж раптом захолола. Воно просто замерзло, перетворилось на крижинку. Наче сам дідуган Північний Полюс дмухнув хлопцеві в груди. Сказати простіше — Євгена скував страхи Ще б не страхатись — щось зашелестіло і підкралося ззаду до хлопчини. Це «щось», очевидно, мало руку. Воно зручно використало її як досконале знаряддя для того, щоб здерти з Євгенової голови картуз.

Тут справедливість вимагає зазначити, шо Євген тієї миті все ж знайшов у собі краплину мужності, щоб озирнутись. Та ж справедливість вимагає пояснення, що ця краплина була першою і останньою. Більше Євген не озирався. Через жахливу подію, що трапилася з ним у лісі, він утратив будь-які ознаки хоробрості.

Коли Євгешка озирнувся, то побачив недалеко від себе чорний клубок, який швидко покотився в кущі. Потім клубок раптом зупинився і видав звук, дуже схожий на хрюкання. Тут же хлопець, помітив і свій картуз, який преспокійно висів на гілці. Коли б на Євгеновому місці була баба Бабариха, вона б, без сумніву, вирішила, що зазначений чорний клубок є перевертень-лісовик чи, може, якийсь дійсний член товариства нечистої сили. Але піонер Євгешка відраз переконався, що перед ним був звичайний їжак. Щодо картуза, то він просто зачепився за колючу гілку і за мить уже знову був на Євгеновій голові. Але дивно — як не намагався заспокоїтись Євгешка, страх дедалі дужче й дужче стискував хлопця в своїх невидимих пазурах. Ліс був повний неясних, незрозумілих шелехів. З кожним стовбуром дерева причаїлась когтиста волохата лапа. За кожним кущем хтось тихенько дихав або сопів. На кожній стежці ясно вчувалась чиясь м'яка, притишена хода.