Андрій Легейда - Кіоск

Михайло Борисович:А я ніколи не був одружений. Коли повернувся з армії, найкращих дівчат вже розібрали. Потім працював телемеханіком у побутових послугах. Там колектив був скрізь чоловічий. Любові я там не знайшов, але навчився дуже гарно проголошувати тости та розливату горілку з рукава, не виймаючи пляшки. Потім все почало розвалюватися. Радянська влада вирішила піти у небуття, найкращі й найнагліші керівники комсомолу та партії за допомогою бандитів та покидьків швиденько прибрали до рук усі ласі шматки промисловості СРСР. Так я залишився без роботи й вимушений був піти заробляти гроші на місцевому ринку. Але у біографії моєї сім'ї ніколи не було торгових здібностей. Куплений для перепродажу товар прийшлося продати за копійки, старе авто пішло у погашення боргу. Мене виручало тільки те, що я дуже любив книги. Я постійно читав. Не тільки художню літературу, а й критику, спогади, документальні речі. Це допомагало мені хоч якось розуміти людей та світоустрій, й остаточно не впасти в депресію. І ось одного дня до мене в перший раз прийшли справжні почуття. Я зустрів жінку, яка здалася мені уособленням ідеалу. Я шукав роботу й прийшов сюди, на цю площу купити газету з об'явами. Вона працювала у цьому кіоску. Світлана була старша за мене на три роки, але її вигляд, стан та яскраві блакитні очі не залишили мене байдужим. Ми почали зустрічатися й через кілька місяців я освідчився їй у коханні. Це було складно. Я переживав, що для людей нашого поважного віку це виглядає трохи смішно. Два пенсіонери вирішили покохатися. Я набирався сил кілька тижнів. І ось, я прийшов до неї у цей кіоск з букетом квітів та в своєму єдиному найулюбленішому костюмі. Вона все зрозуміла. Тільки я намагався відкрити рота, вона піднесла до моїх губ свою долонь, й тихесенько сказала: «Не треба нічого говорити. Я згодна. Я згодна на все. Я так давно чекала цього. Я буду найбільш щасливою людиною в найближчі два місяці».

Леон Якович:Тільки два місяці?? Чому такий незвичний термін?

Михайло Борисович:Виявилося, що вона невиліковна хвора. У неї був рак. Ці два місяці ми жили один одним. Постійно гуляли парком, їли морозиво, ходили у гості. Я намагався не підвищувати на неї голос й не сваритися. Це було не складно, тому що вона ніколи не давала ніяких приводів для цього. Коли біль вже доставляла їй дуже сильний дискомфорт, ми одягли свої найкрасивіші речі й пішли вдвох до самого дорого ресторану у нашому місті. Ми пили вино, дивились один на одного й мовчали. Я не вірив, що це наша остання зустріч… Я не знав що повинен сказати у такий момент. Я плакав. А вона… Вона дивилась на мене з такою любов'ю й добротою, як дивиться матір на своє дитя, коли воно вперше сказало слово «мама», або коли вперше в житті воно заснуло на твоїх руках. Ми не власні над часом, а час не дуже схильний реалізовувати наші бажання. В душі я дав собі клятву ніколи не забувати про неї. Перші місяці я ходив на кладовище, саджав квіти на її могилі, прибирав листя та розмовляв з нею про своє одиноке життя. Але, одного разу, коли я йшов через цю площу, побачив на цьому кіоску об'яву: «На роботу потрібен кіоскер». Це місце було дуже важливим у наших стосунках. Воно подарувало мені її. І ось уже десять років я ходжу сюди й відчуваю, що вона тут зі мною… Підтримує мене та радіє моєму життю. Сьогодні ввечері, як раз буде ювілей мого служіння в цьому кіоску. Приходьте сюди о сьомій, я запрошую вас на моє маленьке свято.

Леон Якович:Дуже дуже вам дякую. Я, звичайно, не належу до числа Ваших близьких друзів, але почуваюсь тут дуже самотньо й буду щасливий цей вечір провести в приємній компанії.

Михайло Борисович:Сподіваюсь, вам сподобається. Посидимо, побалакаємо про життя, трохи вип'ємо. Звичайно, дами теж запрошені. Так що дрес-код та фейс-контроль має бути на висоті!

Леон Якович:Я захвачу із собою одну не дуже велику, але дуже «гурманісту» пляшечку французського червоного вина. Я її вже третій рік поспіль приводжу сюди з собою, але випиту ніяк не зберуся. Не має приводу. Не має бажання.

Михайло Борисович:Це буде дуже гарно. Мої дами не звикли до таких шикарних напоїв, але скуштувати аромат Франції, сидячи навпроти бювету мінеральних вод № 4 у нашому захолусті… Погодьтесь, в цьому дійсно є щось чарівне та романтичне… Ось же, домовились. Чекаю на Вас сьогодні ввечері.

(Леон Якович підняв шляпу, кивнув й пішов в бік свого готелю. Протягом останніх хвилин їх бесіди до своєї розкладки з сувенірами підійшла пані Марина й почала виставляти свій товар. До кіоску підходять місцеві жителі та купують газети).