Микола Куліш - Патетична соната

Зінька.Дали б ви мені якусь роботу.

Лука.Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.». Бо любов — це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися). Функція!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях… Так сказати, що прапор за годину буде?… Я забіжу, і тоді вже що?… За годину я буду. (Біжить).

Зінька.Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов — як мрія. Яка це мрія?

Лука.Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.

Зінька.Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?

Лука.Ні! Я ще забіжу! (Біжить).

Зінька.Треба буде подивитися на цю мрію…

Марина припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.

Марина (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно… (Вибігла).

Ступай (постоявши трохи біля вікна, одійшов). Вигадала гратись у Нат Пінкертона… Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на «Кобзарі». Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши «Кобзаря», виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці. Питає). Буде чи не буде Україна?

Марина (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, татку?

Ступай.Дивлюся! (По паузі, сам собі). Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце). «Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани…» (Гірко хитаючи головою). Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхи-трюхи — тікають старенькі з козачого степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз — і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок.

Марина.Дивися, татку! Здається, він?…

Ступай.А не заважай мені, Маринко! (Розгортає й вичитує). «Згинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі…» (Містичний жах). Дак втретє ж — і тепер уже востаннє. Буде чи не буде?…

Марина (з порога другої кімнати. Збуджено). Буде!

Ступай (сердиться). Не жартуй!

Марина.Буде, мій сивенький ворожбите!

Ступай.А ти що — в Піфію обернулась, чи що?

Марина.Коли хочеш, то так. Старі автори переказують, що спочатку Піфія — це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала в церкві на камені Омфалос, що значить — центр землі. На брамі був напис: «Пізнай себе». І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе! Буде! (Її справді охоплює якесь незвичайне піднесення. До батька). Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з вулиці було непомітно.

Ступай.Навіщо все це?

Марина (удаючи з себе Піфію). Перше, що ти побачиш, скаже тобі — буде чи не буде… По той бік, дивися, стоїть біля тумби мужчина.

Ступай (з гумором). Ну й вибрала!

Марина.Дивися!.. (Грає що є сили кілька акордів з «Патетичної»).

Ступай.Запалив люльку й пішов. Капелюха на потилицю насунув — яка зневага! І це такий герой роману?

Марина.Це од героя! Наше гасло; «Люльку запалено!» Люльку контрповстання. Сьогодні! (Бурхливо грає кілька фрагментів з " Патетичної»). Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток? Мої вуса, чуєте? Сивенький чубок? Як мчать наші лицарі з околишніх хуторів?… Ми напоготові. (Встає ще в більшому екстазі). Омфалос! Омфалос! Люльку запаленої (Аж закружляла). Дми тепер, північний, — не згасиш. Ще більше роздмухаєш — дуй. Щоб іскри летіли! (Ударила по клавішах). Омфалос! Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: «Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш». Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!..