Микола Куліш - Патетична соната

Зінька (вражена словом «мамочка»). Ану, ще скажи це слово!

Жоржик.Мамочка.

Зінька.«Мамочка». Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам? Ні!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)» Цить! (Одчиняє двері}.

Судьба (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}. Зараз видю, де я.

Зінька.А де?

Судьба.Кажуть, вієшся з буржуазним класом?

Зінька.А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.

Судьба.Не в штанях тут діло.

Зінька.То чого й прийшов?

Судьба.Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на — упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).

Зінька (дає Жоржикові плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?

Судьба.Головне ж — од Судьби утік.

Зінька.На, бери сина!

Одноокий (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?

Жоржик.Не знаю.

Одноокий.А батько зна, де ти?

Жоржик.Не знає.

Одноокий.Теж скажу вам — воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання… (Замислюється).

Окремо кожний. Ступай і Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.

Ступай і старий Пероцькийповолі зближаються. Шепіт:

— От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.

— Це наслідок вашої єдиної!..

— Самостійної!..

— Неподільної!..

Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржика), і вони з пальцями на губах: «Цс-с-с», — розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.

Тоді Пероцькийбезсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:

— Жоржика кудись повів той… Судьба!.. Боже мій! Андре!.. Ну?… Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!..

Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина. Дивиться. До Андре:

— Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили «руськоє двіженіє», її треба виправити!

Андре.Що там?… За вікном?

Марина.Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа…

Андре.Що з ними?

Марина.З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).

Заклякнув Андре. Ждуть на залп.

(Нарешті Мариназдригнулась). Рушницю до ноги! Повів далі… (Пише). «Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького…»

Андре.Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок…

Марина (пише). «…корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно…»

Андре.Чи не є все це моя любовна помилка?

Марина (дописує). «Член комітету Чайка». (До Андре). Гасло: «Люльку запалено». Все. Ідіть!

Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Настя вишиває золотом прапора.

Поряд співає Зінька:

До них збігає Лука:

— Ну, як ваш прапор?

Настя.Подивися. (Розгортає).

Лука.Та він уже готовий?

Настя.Ще трошки. За годину скінчу.

Лука (любується, читає). «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» Серп та молот, як вилиті. «УвСеРеР» — Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі… (Аж пішов у танець).

Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під «Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!» виходить «УеСеРеР»! А то він теж був плутався між якоюсь любов'ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?