Микола Куліш - Патетична соната

Повстанці розступаються.

Одноокий.Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!

Андре.Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.

Увесь суд.Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.

Андре.Мене послано було до них.

Судьба.Од кого?

Андре вагається.

Шапка.Од Бога?

Андре.Від однієї тайної групи революціонерів.

Судьба.Од якої? Хто може посвідчити?

Андре знов завагався.

Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити… Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо…

Судьба.Од кого од вас було послано?…

Я.Од місцевого таємного ревштабу.

Судьба.А ти хто?

Я подаю йому пакетика.

(Читає). «Товаришу Судьба… Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію… Гамар». (До своїх). Пустіть!

Я й Андре виходимо в коридор. Біля Марининих дверей я обертаюсь до нього:

— Будь ласка, зайдіть сюди!

Андре входить. Його зустрічає Марина:

— Звільнили?

Андре.Цей порятунок — чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!

Марина.Цс-с-с… (Іронічно). Не так голосно починайте.

Німа зустріч Андре з батьком.

Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.

Один.Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.

Другий.Ніч — от і гризуть.

Третій.Півні співають.

Перший (недовірливо). Це у городі?…

Третій.Чуєте?

Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.

Біжить без шапки Жоржик. З розгону наскочив на сторожу.

Сторожа.Стій!

Жоржик завмирає. Він — як статуя жаху.

Ти куди?

Жоржик.Т-туди.

Сторожа.Ти хто?

Жоржик.Я?… Жоржик я!

Сторожа.Ти тут живеш?

Жоржик.Ні! Їй-богу, ні!.. Тут моя сестра живе!

Сторожа.А сестра хто?

Жоржик.Вона?… Зінька! Живе отам на горищі.

Сторожа.Хто вона?

Жоржик.Вона проститутка!

Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.

Жоржик (стукотить) Зіньо!

Зінька.Хто? (Одчиняє двері).

Жоржик.Це я! Жоржик! (Входить).

Зінька.Знов папа прислав? Геть!

Жоржик.Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зінько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся — місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, — це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?

Зінька.Чого ти прибіг? Ховатися?

Жоржик.Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.

Зінька.У вас таких сестер не буває.

Жоржик.Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?

Зінька.Помолись.

Жоржик.Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб Зінька на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш?

Стукіт у двері.

Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою). Я вже не буду воювати! Їй-богу! Страшно і дуже погано.

Зінька.Аз даху будеш стріляти?

Жоржик.Ну, то зовсім інша річ.

Зінька йде одчиняти. Жоржик, учепивсь за сукню.

Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!