Микола Куліш - Патетична соната

Микеша.Це й буде нацея.

Перший.Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?

Микеша.Ацеж що?

Перший.Що?… Крути революцію без антракту, от що!

Вона.Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?

Я.Так. Я за цю ідею. Ви?…

Вона.Я?… Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?

Я (тихо). Вийдуть!

Вона.Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, - на це у них нема антракту.

Я.Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.

Вона.Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?… (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?…

Я.Так. Як у свою мрію. А ви?

Вона.Я?… Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.

Я(звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!

Вона.Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене, для вас!.. Нам треба визволити Пероцького Андре!

Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу.

Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?

Я.Що?

Вона.Переступити через труп до мене?

Я(хрипко). Я спробую…

Вона.Що?…

Я.Урятувати цього трупа.

Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.

Одноокий.Як звати?

Андре.Андрій.

Одноокий.На прізвище?

Андре.Енен.

Одноокий.Офіцерський ранг?

Андре.Прапорщик запасу.

Одноокий.Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!

Шапка.Чого пішов у кадети?

Андре.Мобілізували.

Шапка.І я не можу!

Кожушок.Шинеля своя, чи дали?

Андре (зважуючи відповідь). Дали.

Кожушок.А чоботи?

Андре.І чоботи.

Кожушок.Хіба такі дають казьонні? Не можу й я — так бреше.

Микешин друг.Пардон! Де ж подів погони?

Андре.Без погонів ходив.

Микешин друг.По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капитан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,

Одноокий.Я скажу! (До Андре), Так кажеш — Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:

«Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!» І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльози. Хто хоче ще сказати, то кажи!

Шапка.Я скажу!

Одноокий.Кажи!

Шапка.Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!

Микеша (до Андре). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.

Кожушок (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.

Микешин друг.А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антракту. ( Наводить рушницю).