Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Хлопчик? — прошепотіла Таша.

Елька ствердно кивнула головою, поблискуючи слізьми, що застигли в очах. Таша підняла великий палець правої руки, що мало б символізувати «Люкс!», та обняла Ельку за плечі. Матуся розплакалася не на жарт, аж довелося її виводити з кімнати. Пан Штраубе перехопив знервовану дружину й поволік до спальні, яка була далеченько від дитячої. Таша чула, як звідти доносяться шморгання й схлипування. Саме в цей час малюк знову заскиглив. Таша рвонула до його кімнати, інстинктивно схопила на руки і притисла до грудей. Вона так довго чекала слушної миті! Їй на хвильку здалося, що це вона сама народила хлопчика. Втішалася близькістю маленького теплого тільця. Коли почула, що до дитячої хтось іде, злякалася й поклала малого назад. Він почав верещати.

— Ти не могла б узяти його на руки? — знітившись, запитав Готфрід. — Розумієш, Елька зараз у післяпологовій депресії. Ми цілісіньку ніч не спали… Він не давав. — Чоловік стомлено посміхнувся.

Енцо — так назвали малого матросика. Матросиком кликала його Таша, бо Елька накупила йому вбрання виключно смугастого. Хлопчик вродився нівроку — чотири з половиною кілограма, був вельми спокійний та розслаблений. Батьки повсякчас боялися, що з ним щось не так. А Таша співала йому українських колискових, які він слухав, лежачи на руках у служниці, з такою цікавістю, що його мама запропонувала Таші нові умови контракту.

— Ти нам дуже стаєш у пригоді, Ташо… Думаю, мені час відновити практику… — Відчувалося, що німкеня нудиться без улюбленої справи, але вважає підступним оголошувати, що професія для неї вагоміша, ніж довгоочікуваний синочок. — Спочатку прийматиму лише по п’ятницях. А ти бавитимешся з малим.

«Це моя зірка, моя щаслива зірка», — кліпаючи очима, щоб відігнати сльози, подумала Таша. Вона погодилася, побігла до дитячої й там довго притискала, пестила та цілувала малюка, який відчував її турботу і любов, бо затихав, заплющував очі й був готовий слухати чергову порцію українських автентичних пісень. Звідки лишень Таша, міська мешканка, взяла ці тексти й мелодії?.. Сама не відала. Піднялися вони з глибин генної пам’яті, згадалися з застіль. Коли була малою й до них у гості сходилися всі родичі, в тому числі старенькі бабусі та дідусі, то й співали цих чудернацьких «Ой, та…» чи «Ой, у полі…»

Нянька приходила на роботу на годину раніше, чекала з нетерпінням, коли їй видадуть колиску з Енцо, аби насолоджуватися двогодинним моціоном. Раділа невимовно спілкуванню з німчиком. Він простягав до неї рученята, які здавалися такими рідними… Час від часу підступна думка боляче колола під лопаткою і млосно лоскотала у сонячному сплетінні. «Він не мій», — і кортіло плакати. Щодень більше прикипала до малого. Батьки, які після його народження не знаходили собі місця, з часом заспокоїлися, звиклися зі своїм новим статусом. Елька дуже любила малого, це відчувалося, коли їй необхідно було передавати його няньці Таші. Мати подовгу не наважувалася випустити з рук рідненького Енцо, але робота кликала. Елька почала ходити по п’ятницях до чоловікового офісу, а Таша лишалася вдома за повноправну хазяйку, та ще й із такою радістю поруч.

Хазяям гріх було скаржитися на Ташу, вона встигала і прибирати у хаті, і приглядати за малим, але ревнощі таки вкрадалися поміж двох жінок. До того ж уразили вони здебільшого саме українку, а вже від неї передалися Ельці. Складалося враження, що ці дві змагаються за хлопчика.

— Або сама займайся сином, або не заважай Таші, — суворо радив пан німець дружині, коли та скаржилася йому на занадто активну турботу українки про Енцо. — Ти ж планувала запропонувати їй весь тиждень.

Щоби не ділити дитину, Елька, як виважений та досвідчений юрист, вирішила узаконити любов Таші до свого сина, запросивши її бути хрещеною Енцо, якого мали нести до церкви, як малому виповниться рік.

Наталя після такої пропозиції згодна була працювати безкоштовно. Цього дня написала чоловікові в Україну: «Микито! У мене з’явився син. Хочеться, щоби ти порадів разом зі мною. Я не знаю, чи це Бог веде мене до моєї мрії, чи Енцо все ж таки не зовсім мій син? Може, я обманююсь. Авжеж, у нього є мати. А я мушу бути лише другою… Мені потрібно повертатися, аби не зріднитись із тим, з ким я вже зріднилася. Мені потрібний власний син. І донька. Поклич мене додому, Микитко. Я все тобі пробачу. Знаю, що протринькав гроші. Знаю, що п’єш. Мені це байдуже. Хочу дитину. Зараз, як ніколи раніше. Бо знаю, яке це щастя — тримати на руках маленького. Поклич мене додому!!! Поклич. Твоя дурна Наталка».