Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Усі їдуть до Італії — і я чкурну. Подивлюся світ… — відчайдушно мріяла дружина.

— Ти ще не надивилась? — саркастично питав чоловік, без емоцій роздивляючись блискучий інструмент, який останнім часом не випускав з рук.

— Хіба Польща — то світ? Та й Пшемишль Польщею назвати важко.

Тамуючи нудоту, ретранслювала в пам’яті важкі трудові будні. Як волочила з дня в день ці кляті килими, як дряпала руки об клейові, вантажачи до автобусів товар. Згадала здоровенні картаті сумки, які в незліченній кількості довелося попереносити, підняті вантажі, постійні болі в животі…

Зо два тижні пішло на розмірковування про те, любить вона свого чоловіка чи ні. Виходило, що любить, адже живуть разом, але відловити до нього бодай крихти почуттів не могла, хоч як намагалася. «Він мені як брат», — думала й згадувала брата. При згадці про нього тепло ставало на душі, а коли думала про Микиту, нічого не змінювалося.

— Чому ми живемо разом? — запитала Наталя в чоловіка, коли до її запланованого й уже підготованого від’їзду лишалися лічені дні.

— Бо я тебе кохаю, — відповів сходу й одразу перемінив тему: — Я думаю відновити гурт… А на це гроші потрібні. Можна те, що залишилось від бізнесу, пустити на цю справу.

Микита, як справжня безвідповідальна людина, радився з дружиною щодо своїх дитячих забаганок, знаючи наперед, що йому буде все дозволено. Наталка погодилася — нехай хлопчик тішиться, чого там. Вона почне потихеньку працювати й висилатиме гроші на добудову хати. «А згодом, може, вмовлю Микиту взяти малюка…» — ця думка примусила її затремтіти усім тілом. Жінка тішилася приємним передчуттям втілення в життя потаємних мрій.

Ще коли з килимами возилася, Наталка замислювалася над перспективою сьорбнути гастарбайтерської романтики. Заслуховувалася балачками, що лилися, наче водоспад, під час щовечірніх сусідських посиденьок. Коли ж розмірений ритм нудного життя остогид, заробітчанство видалося єдиним вірним шляхом до поновлення гармонійних стосунків у власній родині. «От поїду, — думала Ната замість того, аби спати. — Микита за мною сумуватиме, я за ним. Розлука для кохання — вона ж як вітер для вогню… — згадала колись вичитане. — Маленьке гасить, а велике розпалює… А якщо це маленьке кохання? — З острахом усвідомила, що може бути й так, аж підскочила на ліжку. Глянула на чоловіка, який, мов дитинча, сопів під боком, розкинувши руки навсібіч. Поцілувала ніжно, як сина. — Ну й нехай тоді згасне!» — поставила крапку й кинулася на подушку.

Схема відправлення нелегалів на чорні роботи до цивілізованих країн світу була відпрацьована спеціально навченими людьми дуже чітко. Заробітчанам у рекрутингових офісах за фіксовану плату давали цінну пораду: «Відкривайте візу до Польщі на рік». Ті беззаперечно виконували перший пункт. Далі гастарбайтери, заплативши ще грошенят, за допомогою «таємних агентів» перекидалися вглиб Європи. Перетинали польсько-німецький кордон кожен згідно з індивідуально розробленим планом і затраченими на переміщення коштами.

Перелякану отару гастарбайтерів, серед яких була й пані Кулібаба, загнали у спеціально пристосовану далекобійну вантажівку. Вона й домчала українців на терени Німецької Федерації. Кордон проминули без особливих нервових напружень, лише незручно було сидіти, щільно притулившись одне до одного. До Таші прилип якийсь вогкий від поту кугут[30] Петя. Він важко дихав і дмухав жінці у вухо. Допоки машина стояла на кордоні та її абияк перевіряли, нелегалам заборонялося спілкуватися. «Навіть дихати через раз», — іще коли всідалися, попередив поляк-водій, який попередньо зібрав з усіх по двісті доларів.

З Німеччини дістатися до оспіваної поетами Італії не вартувало ні нервових зусиль, ані таємних засобів. Потрібні були лише гроші на квиток. Хтось розкошелювався на потяг і їхав як біла людина, інші заощаджували й чекали більш дешевого рейсового автобуса.

До Італії Наталка Кулібаба рвонула за компанію з цілим кагалом сусідів по вулиці. Мешканці Старого міста[31] через одного нелегально працювали за кордоном. Цілими родинами виїжджали, важко гарували, потом-кров’ю заробляли. А коли врешті-решт зривалися та, плюнувши на все, поверталися в Україну, на привезені гроші з хворобливим запалом добудовували другі, а то і треті поверхи в приватних будинках, купували дерев’яні меблі або змінювали старі з ДСП на модерновіші та якісніші, зі знанням справи перевстановлювали системи опалення та водопостачання. Іншими словами — пристосовували місце для комфортного проживання, за образом і подобою тих, що їх бачили за бугром. Та не мали часу в затишному гніздечку пожити як слід. Підростали-бо в них діти, яких потрібно було спочатку вчити, яким згодом мали збудувати хату, ще пізніше добудувати другий або й третій поверх, тоді купити меблі, перевстановити систему опалення та водопостачання. В дітей, як і має бути, з’являлися свої малі, яких потрібно було годувати й одягати. Їхні мами й тата залишали своїх пташенят на бабусь-дідусів, котрих терміново відкликали з італій-португалій, а самі мчали на насиджені роками місця, аби не втратити дохідне місце та продовжити родинну традицію. Гастарбайтерська круговерть затягувала, гарування ставало сенсом життя. Сьорбнувши хоч раз романтики закордонних заробітків, українець стає схожим на сновиду: спить і бачить безкраї заробітчанські ниви, всіяні марками, фунтами, євро та доларами.