Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Парторг вчорашній, наче богослов,
Цитує Біблію, а з глибонечі
Пітьми несе між голови старечі
Церковну свічку шпик і грошолов.

Попи московські й сірі кардинали
Знов розпинають так, як розпинали
Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…

А Київ жде, коли в його собори
Дніпро пробитий і пробиті гори,
Скалічені, але живі, прийдуть.

Ось на подільськім полі бурячник:
Немов окопи, кіпці та кагати.
Так, це війна! Кого ж перемагати
Так тужно кличе журавлиний крик?

А ось ідуть уславлені солдати —
Одне жіноцтво, куфайчаний шик.
Хоч би один — для запаху — мужик!
Ні, є один! Команду ж треба дати!

Ідуть жінки копати буряки,
Над ними журавлі летять у вирій,
Як чорні вітром зірвані хустки.

І чорна скарга ллється в пісні щирій,
І я боюся, щоб мої слова
Не заглушив пирій — гірка трава!

Цей хліб, що світить на моїм столі,
Поборює мою печаль і втому;
Я сонця двигіт відчуваю в ньому,
Неначе пульс на власному чолі.

Безсмертний подих рідної землі
Заходить з хлібом до мойого дому.
І пахощами весняного грому
Бентежить хлібодайні мозолі.

Цей хліб на мене дивиться очима
Благальними, а я беру чепіль
Непощадимий, гострий, наче рима…

Я розтинаю хліб, як власний біль,
Як пісню скорбну із подільських піль,
Як мисль, що сяє в неба за плечима.

Береза, наче мати сивоброва,
Над стежкою в полях озимини
Стоїть чи йде поволі… Зупини,
Спитай, а де ж твоя рідня й діброва?

А може, й справді з-під Москви чи Пскова
На українські пагорби й лани
До сина, що поліг у дні війни,
Вона прийшла, як пісня колискова.

В блакиті, наче в світлі кришталю,
Я бачу, як сльоза тремтить на вії,
Як білі руки в'януть од жалю.

Не плач, березо, в людській безнадії,
Я, син калини, в сніговій завії
Тобі, як рідній, небо прихилю.

Щаслива яблуня! Надовкруги
Ті яблука, мов золоті собори, —
Живло добра, яке ніхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги
Галуззя рветься, падають підпори;
І ламлеться вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Вона, як мати, молода й тружденна,
Кладе на землю зламані рамена,
Вмирає, хоч вмирати не пора…

Якби дерева й нас також навчили
Ламатись лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!

Блищать росою довгі пасма нив,
Як скроні, побринілі сивиною.
Той шлях, що ним я в молодості снив,
Що звів мене з коханою маною,

Заорано. Рілля переді мною.
Розхристаний чубок стерні надгнив.
Здається: то під скибою масною
Похований русявий вітер жнив.

Стоги соломи в сповитках туману,
Мов айсберги, пливуть мені навстріть,
І надять душу хвилі океану.

Я йду та йду вже декілька століть,
Втопаю й на рятунок зву кохану,
Що деревом на обрії стоїть.

Машину мив я вчора: з-під крила
Виборсував чорнозему букати —
Шляхи, що ними довелось блукати
Вночі коло подільського села.

Липка земля із рук моїх текла
І заливала рапуваті скати,
Немовби я зап'ястя мав розтяте,
І кров'ю захлиналася жила.

Втім, на долоні засвітила рана
Тим поблиском, що в полі спонадрана
На скибі залишають лемеші.

Так я відкрив, що полум'я любові,
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з одності землі моєї й крові.

Дві колії у чорній болотнечі,
Моторів монотонний вокаліз,
Отруйний дим буксуючих коліс,
Колгоспних водіїв похилі плечі,

Зелених оболоків мокрий ліс,
Вітрів студених пошуми смеречі,
Коралове сузір'я гечі-печі [1] Гечі-печі — шипшина (діалект.).
В сіянні сплаканих туманом сліз.

Як глечики, там буряки цукрові
На купищах. Там трудяться жінки,
Хоч люта мжичка їх пече до крові.

Там зашпори заходять у кістки,
Там носять гичку заспаній корові
І в мріях світ будують пастушки.