Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ото твій друг — один із тих музик,
Що витинає владареві оду
За гривну срібну чи за медяник,

А ти, хто мурував той храм від споду
Аж до верха для величі народу,
Закляв у камінь дух свій і язик.

На мене віє іскрами здалека,
Пергаментів згорілих чую дим.
Людей питаюсь голосом сідим:
— Де Ярославова бібліотека?!

Горить! Страждання темного нестрим
Мене катує, мов кострища спека.
Немовби не Лукрецій і Сенека,
А я згорів із Києвом старим.

Немає в цьому ложної прикмети,
Мої книжки палитимуть не раз
Батиї, геббельси і піночети.

Такого болю прагну, щоб не гас,
Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети
І обертався на вогні в алмаз!

Стліває сніг від поблиску блакиті,
Солодкий вітер віє із Дніпра,
І птаство гомонить, як дітвора,
І діти сяють, наче зорі вмиті.

Незримий струм, як бога тінь в санскриті,
Запалює каштанів темні бра.
Підносяться до світла і добра
Мої думки, як руки розповиті.

Весна! Мене волають небеса
І хмари, що летять, як білі коні,
Як молодості вічної яса.

Я вже іду, я весь уже в розгоні…
А сивина коло моєї скроні
Бринить, як роздратована оса.

Моя душа не відає про Бога,
Та в літаку молився я не раз,
Коли машину грім ламав і тряс,
Як брилами завалена дорога.

Мене безглузда й нескінченно вбога
Лякала смерть, — бо ще в мені не згас
Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
Він ще не дав того, що дати змога!

А на землі стояв я під крилом,
Яке несло мене і рятувало, —
Йому співав я вдячності псалом,

Але на світ дививсь не так зухвало:
В мені любові наче більше стало,
Дух від молитви сповнився добром!

В моїй душі сьогодні сніг пішов,
Якась велика проломилась хмара.
І серце аж пригнулось, мов конара,
Потрапивши під кам'яний покров.

Свої літа підрахував я знов,
Немов коштовності — печальний скнара,
І смерті несподівана примара
Зморозила мою зрадливу кров.

Не чую втіхи з того, що травою,
Чи деревом, чи поблиском води
Я стану за межею гробовою.

Душе моя, ти в світло перейди,
Що бачив я за горя та біди
В моєї матері над головою.

В моїм селі на маминому гробі
Росте калина. Знаю, то вона —
Душа моєї матері сяйна
Підводиться в нев'янучій подобі.

Супутники горять антеннолобі,
Схиляючись до світового дна,
Та оживає знову яснина
В червоного куща святій утробі.

Все розсипається, як ті вінки,
Як хвої заржавілої корона,
Лиш пісня пролітає крізь віки.

Живу — сльоза відкрита й безборонна —
А над моїм життям багряні грона
Ятряться, наче в небесах зірки.

Прийшов я сповідатися калині,
Що на могилі матері зросла.
«Моя спокревнице, я проти зла
Стою — так ти стоїш на хуртовині;

Я вгору зводжу крила соколині,
Як ти гілки — в дні літнього тепла.
Я віддаю плоди свого живла,
Як ти червоні кетяги — людині;

Корінням я торкаюсь так, як ти,
До серця материнського. І неба
Я на собі підношу три пласти,

Як ти, але мені ще сили треба
На те, щоб сонце піднести в сльозі,
Як піднімаєш ти його в росі!»

Степ навкруги. В траві — стежина біла.
Безмежна тиша. Мирна далина.
Втім, біля мене куля розривна
Із присвистом скаженим пролетіла.

В землі, як та гадюка вогнетіла,
Вмлівіч пропала — вибухла вона.
Із квітки дим пішов, і тишина
Під небесами знову затрубіла.

Давно воєнна стихла круговерть
І світ стоїть у сонці, наче пава…
Що ж розриває коло мене твердь?

Чи це мене наздоганяє слава
Така, як думка недруга, лукава,
Чия мені привиділася смерть?

Мені потрібно тільки олівця,
Паперу, хліба, тихої оселі
І, може, ще блакитної форелі,
Одягненої в золоті сонця.

Так лячне криводушіє митця
Жене у темні схованки й пустелі,
Хоч ждуть його скорботні і веселі,
Болючі і палаючі серця.

Мені явився голос той від стоми,
Та не подався я в ліси за ним,
Де селяться аскети, звірі й гноми.