Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

О, я ненавиджу отруйний дим,
Та спопеляю словом огняним
Димучий бруд, а не сніпок соломи!

Не розкидай без намислу по світі
Думки, як скарби, повні дивини.
Ти їх у схов душевний зачини,
А ключ до них сховай у заповіті!

Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,
Позападають у ліниві сни;
До скону не розбудяться вони —
Вже не царі, а жебраки в лахмітті!

Дай волю їм, допоки ще горять,
Допоки до життя вони охочі —
Крик і жага, любов і дивоглядь!

Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —
Дрімає і не відкриває очі,
Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!

І вийшов я на гори, як Хорив,
Поглянув на Дніпра важке свічадо,
Братам далеким поклонився радо,
Бо Київ разом з ними я творив.

Світила осінь. Берег златогрив
Дививсь у воду, як русяве чадо
Князів моїх. О таємнича ладо,
Скажи, чиє життя я повторив?

Як я лежав, засипаний землею,
Печаль віків — куди подітись їй? —
Любов'ю обернулася моєю,

А місто Кия в пам'яті моїй
Летіло понад степову гілею,
Як блискавиця в хмарі грозовій.

Не вірю в те, що ми постали з глини,
Що Бог нам з глею виліпив чоло.
Немов стебло в міцне перевесло,
Назавжди входжу в світлощі людини.

З глибин душі моєї промінь лине
До серця, що на світ ще не прийшло.
Від моїх мислей відпадає зло,
Як відпадають од дахів льодини.

Я натикаюсь на біду й печаль
І прокидаюсь, не сплячи, від болю;
Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;

Та чую в тиші й гуркотінні бою,
Як духу вічного тривожна даль
Тече під серцем, сяючи любов'ю.

Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.
Свічадне полотно Дніпрової води.
Вже є царі, та ще нема Сковороди,
Нема богів, та вже будується святиня.

Тараса ще нема, але вже не рабиня
Богданова земля, вся в струменях руди.
Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,
Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.

Ще на моїй землі манкурти і хохли
Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,
Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…

І завжди житимуть створіння темні й ниці,
Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,
Що люди рідними їм бути не могли.

Крижини на Дніпрі проблискували з мли,
А я, закоханий, ходив колядувати.
Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,
І закривав кожух священні куполи.

А дівчина була подібна до бджоли,
Жалила, а при тім навчалася кохати…
Без нас колядники заходили до хати,
І, мов апостоли, сідали за столи.

А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.
Єднався подих наш, в одне зливався дух,
Цілунки сяяли, як зоряна дорога.

І мить була така: зайшов я під кожух,
Відчув долонею сорочечки рантух,
Молитву заспівав із вдячності до Бога.

Сусіди, і щури, і миші, і газети,
І телевізора смертельного мана —
Все чужомовне, все. Сотаються з вікна
Нещадних матюків і п'яних криків сплети.

Де я живу, скажіть? Чому проти рожна
Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,
Для кого я пишу ці київські сонети,
Коли надовкруги — суцільна чужина?

Та ні! Суцільністю не може бути горе,
А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,
Тут пісня мамина кладе нові собори.

Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,
Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,
Тож пошануй свій дім, оселю непокори!

Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,
Мов океан, гуде, а я, немов з човна,
З помосту річ веду: хоч мова голосна,
Але слова старі, як жовте листя з клена.

Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена
Осяяло мене сльозами — це вона
За мною плакала, так, начебто труна
Стояла тут моя, а не для віча сцена.

Я перед матір'ю відкривсь до наготи,
Я закликав народ повстати, я щосили
Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,

Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,
Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…
Від найдорожчих слів прийшла застерегти.

Воскресли храми! Київ сяє знов!
Але не чути голосу Предтечі,
І висить Бог, блідий від кровотечі,
Сумний від фарисейських молитов.