Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

На скелях болю в чорній порожнечі
Вони померли… І його труна
Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,
Що й тінь її врізалася у плечі
І гнула нас, як брила кам'яна.

Залізний нелинь чорними руками
Душив у нетрях туч, немов гаддя,
Палючі блискавиці все життя,
Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,
Вони росли й міцнішали з роками,
А з нього листя падало зірками
Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,
Клекочучи, шугали у траву,
Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали — в темінь грозову.
Та він і мертвий береже від грому
Свою родину, в зелені живу!

Була у нього усмішка дитяти —
Блакиті української тепло.
Любов'ю серце зроджене було,
Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло
У сяєві Франкової посвяти.
Ворожою сокирою потяте,
Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,
Що світ у слові залишили нам,
Де з подиву і гордості горів я;

Його, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів'я…

Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній.
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,
Що смерть іде по стежці потаємній,
Щоб мозок твій перетворити в кремній,
А кість — у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна —
В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,
Щоб так, як він, свою верстати путь,
А помирати можна вже як-будь.

Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів… До дітей своїх
Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя
Його туди, звідкіль нема доріг,
І досі він шукає мовчки їх,
Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків
І спить тепер у курені з вінків
Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги
В тумані надвечір'я, мов стоги, —
Між ними ходить слави олениця.

Колись мій батечко учив мене,
Як за столом тримати гарно ложку.
Я, слава Богу, вивчився потрошку,
Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку
За руку, і викручує, і мне,
А другий візьме, як смичок, — і тне,
А третій допаде — як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання, до каліцтва,
Щоб видобути силу чоловіцтва

З глибин душі в запеклості німій;
Навчіть мене трудитися до смерті
І зникнути в тружденній круговерті.

Я голос чув його в сумному залі:
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,
Що з ваших книг здмухне пилок століть
Начистить ваші ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі
Підхлібників старих, що навдогідь
Вам золотом назвали вашу мідь,
А стежечку — стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;
Якщо з мечем назустріч їй не йти —
Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,
Хто на її ненависть мав любов,
Хто рівня їй, але у силі добрій!»

Любити свій народ і в тій любові
Ходити, наче кінь у хомуті, —
Дарма що день у день гризе до крові,
Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,
Ні на шляхи безводні і круті,
В драбиняку тягнути густоброві
Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі, —
Хоч би й півсвіту склали на гарбу
І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратися в журбу —
І не розбити бджілоньку слабу,
Що впала в дощ і сохне на дорозі.

Стоять вінки червоні, як щити,
І він лежить, як воїн у зброярні.
Чи рани ті незримі і безкарні,
Що він їх ніс, не пожадавши мсти?

У варті біля нього став і ти,
Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.
Ти віршики пописував бездарні
І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,
Йому ти серце пробивав могуче
І виливав на нього власну гидь…