Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і Творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.

Двома хлібами тисячі людей
Голодних ти нагодував, і воду
Перетворив на золоте вино,
І воскресив мерця в студенім гробі,

І, маючи таку страшну могуть,
Пішов на хрест, підклав тонкі долоні
Під гострі цвяхи, з болю та жаги
Зомлів і вмер, до дерева прибитий.

Але стражданнями не врятував
Од мук нікого, хто на цьому світі
Мав чудотворства небезпечний дар.

І всі вони померли і воскресли.
І тільки через людську невмирущість
Доведено, що ти насправді — Бог.

Куди дівати нам вінки тернові?
Чи ж то не забагато на один
Народ, який не хоче помирати,
Того колюччя, тих сумних корон?

Оперезати світ могли б ми терням,
Яке на чолах предків запеклось,
Облите їхньою святою кров'ю,
Гартоване у праведнім вогні.

Та світові чужих страждань не треба,
Він має власні болесті й дроти,
Свої месії в кожного народу.

Тож хай же будуть з нами ті вінки,
Щоб з дотику до них росли ми всі,
Щоб їх і наші діти не боялись.

До матері я в спогадах вертаюсь,
Кладу своє зажурене чоло
На темних жил вузли та блискавиці
Її спрацьованих і скорбних рук.

Вони мене не вдарили ні разу,
Голубили, здається, лиш тоді,
Як ми прощались. Так було востаннє,
Коли назавжди мати відійшла.

Я не боявся рук її тружденних,
Але тривожно думаю тепер,
Чи перед ними я не провинився?

Я чую в скронях пульс тих рідних жил,
В них бачу блискавку мого сумління,
Що осяває темряву душі.

Як зграя риб, завмерла в ясних водах,
Посеред поля сяють літаки.
Один злітає в небеса — так щука
Злітає, упіймавшись на гачок.

Здається, що на хмарі чи десь вище
Сидить собі незримий риболов,
Метає спінінг і на високості
Він витягає срібні блискавки…

Щаслива, мабуть, лиш ота рибина,
Що з ротом окривавленим шугне
Назад у плесо! Але ж так буває,

Що з неба не вертається літак.
Куди ж діває свій важкий улов
Могутній і невидимий рибалка?..

Є в кожної людини рідне древо —
Як зірка чи як мати. Доки грім,
Захекана сокира чи пила
Не вб'ють його, душа росте і квітне.

Залежність незбагненна і сувора
Від неба і землі. А як знайти
Свою зорю і дерево своє,
Свою небесну і земну родину?

Ні, не одразу розгадаєш дух
Спорідненого світла, таємницю
Руки своєї в жилавім листку.

Шукаєш деревини і світила,
Але знаходиш матір. Скрізь вона —
І в променях, і в коренях, і в дзвонах.

Музею чи моста… Чому не вдарив
Ти цілувальника того в лице
За жест Іуди, а йому скорився —
Цілунком на цілунок відповів?

Фальшива та наука, що навчає
Все віддавати точно: лжу — за лжу,
А правду — лиш за правду. Ти отруту

Чужої підлості в собі лишив,
Бо відплатив брехнею за брехню…
Міст чи музей? Та ні — смітник звичайний.

Я розпрягав його, коли смеркалось…
Мордованого в плузі цілий день,
Блискучого, змокрілого від поту,
Виводив пастися на сіножать.

А там я спутував його і вірші
Читав йому свої. Тружденний кінь
До місяця поблискував очима
І плакав, що не тішило мене,