Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Щоб ти свої боління і тривоги
Заколисала на стеблі зорі,
Що з мого серця тихо виринає.

Дивись на небо — це єдиний спосіб
Мені благальний погляд повернути
І взяти сяйво колоска мого!

Ця жінка жде мене. Вона стоїть
На хмарі позолоченого листя
Під кожним явором. Вона чекає
Мене опівночі на площах міст.

Вона по водах весняних, розлитих
Поміж хатами, йде навстріч мені.
В ілюмінатор літака мого
Злітаючого — дивиться знадвору.

Ніщо так не відлякує мене,
Як усміх скорбний на її обличчі,
Ніщо так не приваблює, як зір

Її очей жорстоких, у котрому
Я запримітив ласки пломінець,
Глибинний зблиск не смутку, а любові.

Покрите інеєм осіннє море,
Як нива степова. Та в глибині
Воно освітлене прожекторами,
Немовби там пливе підводний флот.

Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,
Я бачу затонулі гори. Літо.
Роса, як срібні сіті, на траві.
Мій батько й пращури мої там косять.

Вони виходять з моря і назад
Вертаються в блакитні далечизни —
Лиш коси їхні берегом шугнуть.

Звичайно, десь там ходять кораблі,
Та все громаддя вод здвигають плечі
Моїх далеких предків. Море йде.

Я весь охляв. Пропаща моя праця.
Камінна брила знов скотилась вниз,
А жолобом, який вона пробила,
Пішла з гірського джерела вода.

Тепер мені напевно буде тяжче
Слідами мокрими, проти води,
Викочувати камінь на вершину,
Але дороги іншої нема.

Я витрутив наверх свою опоку,
Та вирвалась вона мені із рук,
І загуділа, скачучи, в долину.

Тоді я нахиливсь до джерела,
Напивсь води, умив лице від поту,
Зміцнів і взявся до роботи знов.

Ти не сказав нікому про той час,
Як зброю мав і був самим собою.
Хоча нікого ти не вбив, одначе
Боявся кари за повстанські дні.

Тепер тебе прославив би назавжди
Твій гріх, що обернувся в мужній чин,
А ти мовчиш, бо звик до таємниць,
Що від падіння душу береже.

Мовчи, не дайся спокусити славі,
Про таїну свою не говори,
Не сповідайсь ніколи і нікому,

Бо вимовлена вголос тайна правда,
Як серед ночі збуджене дитя,
Кричить, не тішиться, а тільки плаче.

Не буде так, як скаже новий цар,
Що на руїнах камені збирає,
Не відбудується стара тюрма,
Валитиметься далі те, що впало.

Не поспішай з пророцтвами сліпими!
Хіба собори ставились не з капищ,
Хіба церкви не зі старих святинь
Язичницьких возводилися в Римі?

Не змінює нічого в світі час,
Він лиш міняє форми поневолень,
Тепер вже не майструє він замки,

А волі маску подає цареві,
А той будує не тюрму, а храм,
Де вішателів блискотять ікони.

Не плачте, Ярославно, їде князь —
Тепер його вже не беруться стріли.
Лакузи Кончакові подуріли,
Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле —
Не легкома доріженька далась,
Від іскри із підкови зайнялась,
І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах
Його несуть хоробрі побратими,
Та ви лише скажіть йому: — Максиме!..

І він прокинеться, як вічний птах,
Із попелу сивин своїх воскресне,
Щоб вам життя своє віддати чесне.

Він дні свої, як сосни злотокорі,
Для нив будущини спалив дотла.
Його душа у слово перейшла,
Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола
Підвівся в першій і смертельній зморі,
Гули не пізнані ще нами зорі
В згасаючому всесвіті чола.