Володимир Малик - Князь Ігор

– Жданку… Жданку…

Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в’їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів – дзвонили до вечерні.

По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.

– Ти тут живеш, дядьку Самуїле? – спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом 16 16 ґонт – тонкі дощечки. .

– Ні, тут живе мій вуй 17 17 Вуй – дядько, брат матері. , боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князівські хороми… Зрозумів?

– Зрозумів… То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй – боярин… Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий – ну, як я, приміром…

– Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина – розповім, з якого я роду, а зараз ніколи…

Грюкнули засуви – ворота розчинилися.

Їм назустріч підвівся молоденький служник.

– Дядько Самуїл? Ох, невчасно – боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир…

– З чого б то?

– Княгині Марії Васильківни іменини…

Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло воском – на столі горіла свічка. Ліворуч від столу – полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості і клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі… Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

– Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом – тут… – Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім – очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати 18 18 Блават – волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору. і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже – гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. «Нічого собі старий!» – подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому чи шістдесят?

– І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?

– Так, вуйку. Діло дуже спішне.

Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

– Самуїле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд…

Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні…

– Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, – шепнув купець. – А то їхні сини, дочки, внуки…

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він, колишній кощій 19 19 Кощій – раб, смерд, кочовик; походить від половецького «коччі», «кощі» – кочовик. , раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?