Володимир Малик - Князь Ігор

Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.

Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили природи – земні й небесні – ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб’ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме – день, два?..

Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід, до половецького степу.

Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саків у торбини вівса – погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.

Почало сутеніти. Наступив вечір.

Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.

І коні, і люди вибилися із сил.

– Спочинемо хоч трохи, – сказав Самуїл зупиняючись. – Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!

Лягли.

Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панцирем.

Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.

Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що – на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш – не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу, коня, одяг і зброю, а це – ціле багатство! Чого ще треба?

Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.

– Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! – почувся Самуїлів голос. – Підемо далі!

Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.

– Куди ж іти?

– Бери коня за повід і не відставай від мене!

Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!

Хатина виринула з пітьми раптово – визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

Самуїл загрюкав списом у двері.

– Господарю, відчини!

Двері відхилилися – почувся старечий голос:

– Хто тут? Кого Бог послав?

– Подорожні, отче! Пускай до хати – замерзаємо!

– Та хто ж ви такі?

– Гінці від князя переяславського до князів київських.

– То ви б їхали городище – до тіуна 12 12 Тіун – управитель в маєтку князя або боярина. .

– А що це за городище?

– Та Глібів же!

– Глібів! Далеко?

– Та ні – всього поприще… 13 13 Поприще – давня міра довжини. Також денний піший або кінний перехід. А це – посад…

– Отче, Бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш – поприще! Ні, заночуємо в тебе! – І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. – Хлів у тебе є?

– Та є.

– То постав туди наших коней та сінця їм дай!

Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була невеличка. Зліва від дверей – піч, під образами – стіл, за піччю – широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Під стінами – лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям – дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт – один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.

Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося – по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.