Володимир Малик - Князь Ігор

– Нелегке життя, – погодився Самуїл.

Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати: чоловіки на полу, Любава – на печі.

Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:

– Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!

– Будь людиною, Карпиле! – перечив Живосил.– Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю…

Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:

– Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату! 15 15 Ногата— дрібна грошова одиниця в Київській Русі. Так ти й до смерті не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить… Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї? Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся…

– Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!

– А я й питати не буду! Потягну силоміць – і край!

З сіней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:

– Ой, дідусю!..

Ждан схопився з постелі.

– Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!

Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, роздягнений, простоволосий, – кинувся з хати.

Сінешні двері розчинені навстіж. У сінях – нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.

Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:

– Карпиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!

– Йди геть! Відчепися! – відмахнувся той вільною рукою.

– Карпиле!..

– Геть, кажу, шкарбане! – розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився і впав у сніг.

Ждан перескочив через замет, вихопив меча.

– Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!

І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.

– Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе… Та я…

Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.

Але ж тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.

– Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим від тобі завинив?

Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув – бликав спідлоба.

– Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такі?

Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.

– Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира?

Той ошелешено закліпав очима.

А Самуїл вів далі:

– Упізнав… От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей – ні діда Живосила, ні Любави – і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!

Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, – у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:

– Зрозумів… Звичайно, зрозумів… Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж – якнайкраще!.. По справедливості… По руській правді…

– По руській правді! – передражнив його Самуїл. – Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти… А тепер іди і запам’ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом…

Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дід Живосил просльозився.

– Спаси вас Бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило – не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли одне тільки слово: