Сергій Жадан - Життя Марії

Чоловік не повинен любити місяць.
Сокира в його руці має лишатись важкою.
Сади його повинні пахнути гнилими яблуками,
В міру заростаючи кропивою.

Чоловік, говорячи, не повинен
Уживати слів для нього дорогих
Ані розлущувати зерна,
Аби побачити, що там усередині.
Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь
(Так принаймні вчили мене в Литві).
Коли ступає на мармурові сходи
Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину,
Як нагадування, що сходи не довговічні.

Поставлять там екрани й наше життя
Будуть показувати від початку і до кінця,
З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди,
І нарядами епохи,
Що були б просто смішними й жалюгідними,
Коли б не ми їх носили, не знаючи інших.
Армагедон чоловіків і жінок.
Марно кричати: я їх кохав,
Кожне видавалося мені
Дитям бажаним і спраглим ніжності,
Я любив пляжі, басейни й клініки,
Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого м’яса.
Співчував їм і собі, але це тепер не захистить.
Закінчені слово й думка, посування склянки,
Відвертання голови, пальці,
Що розстібають сукню, блазнювання,
Оманливий жест, споглядання хмар,
Убивство задля наживи: лише це.
І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками
При кісточках, що входять так повільно до вогню,
Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці,
І знов оглядай, що було, від початку і до кінця.

Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори
при заході сонця зустрічаємо,
як завжди, з піснею та поклоном.

Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів
базальтових скель зграї птахів пірнають
у прозорі води затоки.

І видра морська зблискує перетинчастою лапою,
вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос.

А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії.

Нічого не додалося, нічого не втратилося,
непорушний, досконалий, недоторканий світе.

Не збереглася пам’ять бодай про щось,
що напевно було б нашим.

Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років,
чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком.

Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно,
темнаві кола на грудях кузинки Антольки.

Стрекотання автоматів на рівнині, поритій
протитанковими ровами,
під роздертою заслоною похмурого світанку.

Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний,
марний, насилу випрошений сон?

З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі,
озираються й прикладають пальця до уст.

Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці,
відставивши вбік закриті шоломи.

А сила любові, живе золото в крові,
знищує на віки наше порожнє ім’я.

Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена.
Благай богів, хай дадуть легке помирання.
Ким ти є — трохи амбіцій, пожадливості й марень
не заслуговують на кару предовгою агонією.
Не знаю лише, що ти можеш зробити,
сам, зі смертю інших,
дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом,
осліплих вояків,
яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе.
Бездомна твоя милість, німе твоє слово,
і боїшся вироку за те, що нічого не зміг.

Прекрасним є людський розум і непереможним.
Ані ґрати, ні дріт, ні викидання книжок у жорна,
Ні вирок вигнання нічого проти нього не вдіють.
Він установлює в мові загальні ідеї
І веде нашу руку, саме тому ми пишемо з великих літер
Правда і Справедливість, а з малих — брехня і кривда.
Він понад тим, що є, здіймає те, що бути повинно,
Ворог розпачу, друг надії.
Він не знає ні елліна, ні юдея, ані раба, ані пана,
В керування віддаючи нам спільне господарство світу.
Він із плюгавого ґвалту замучених слів
Рятує думки ясні та суворі.
Він говорить нам, що все є завжди новим попід сонцем,
Розкриває долоню затвердлу того, що вже здійснилось.
Чудовою і молодою є Філо-Софія
Й споріднена з нею поезія в Добра на службі.
Природа щойно вчора святкувала їхнє народження,
Звістку про що горам принесли єдиноріг і луна.
Славною буде їхня приязнь, час їхній не має кордонів.
Їхні всі вороги прирекли себе на загибель.