Сергій Жадан - Життя Марії

Не хотів любити так,
Не було це моєю метою.
Не хотів співчувати так,
Не було це моєю метою.

Моє перо легше
За перо колібрі. Цей тягар
Мені не під силу.
Тож як я житиму в країні,
Де нога чіпляється за кості
Непоховані найближчих?
Чую голоси, бачу посмішки. Не можу
Нічого написати, бо п’ятеро рук
Хапають моє перо
І вимагають писати їхню історію,
Історію їхнього життя й смерті.
Чи ж для того я створений,
Аби лишатись жалобною плакальницею?
Я хочу оспівувати свята,
Радісні гаї, до яких
Приводив мене Шекспір. Лишіть
Поетам хвилю радості,
Бо згине ваш світ.

Божевілля — жити без усміху,
Й повторювати два слова,
Звернені до вас, померлі,
До вас, чиєю долею
Мала бути радість
Звершень думки і тіла,
Пісень, бенкетів.
Два вцілілих слова:
Правда і справедливість.

Ми, кому ласощі дня проникають в легені,
Хто бачить галуззя, яке розквітає в травні,
Є кращими за тих, хто загинув.

Ми, що жуємо, смакуючи, їжу
Й цінуємо повною мірою любовні розваги,
Є кращими за тих, кого поховали.

З печей вогняних, з-поза колючих дротів, де свище
осені безкінечної вітер,
З битв, коли в спазмах ричить ранене кимось повітря,
Врятувалися ми хитрістю і знаннями,

Посилаючи інших у більш небезпечні місця,
Підіймаючи їх закликами до бою,
Відступаючи в передчутті безнадійної справи.

Маючи на вибір смерть власну і смерть свого друга,
Вибирали ми його смерть, холодно мислячи:
Аби лише збулося.

Причиняли двері газових камер, крали хліб,
Знаючи, що наступний день буде тяжчим за попередній.

Як і належить людям, пізнали добро і зло.
Наша злостива мудрість на землі собі рівних не має.

Належить визнати, що ми — кращі за інших,
Легковірних, запальних і слабких, тих,
Що не цінували життя.

Шануй здобуті вміння, дитя Європи.
Спадкоємцю готичних соборів, барокових костьолів
І синагог, де лунав плач скривдженого народу,
Спадкоємцю Декарта й Спінози,
Правонаступнику слова «честь»,
Епігоне Леонідів,
Шануй уміння, здобуті в грізну годину.

Розум маєш тренований, здатний розпізнати одразу
Добрі і злі сторони кожної речі.
Розум маєш скептичний і вишуканий, що дає нам утіхи,
Про які нічого не знають примітивні народи.

Цим розумом ведений, розпізнаєш одразу
Слушність порад, що ними ділимося з тобою.
Нехай ласощі дня проникають в легені.
Для цього маєш правила — мудрі й суворі.

Не може бути мови про тріумф сили,
Оскільки це та епоха, перемагає в якій справедливість.

Не згадуй силу, аби ще хтось не запідозрив,
Що ти потайки визнаєш занепалі доктрини.

Хто має владу, завдячує за це логіці історії.
Віддай логіці історії частину, що їй належить.

Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу,
Про руки, що власне фальшують експеримент.

Хай не знають руки твої, фальшуючи експеримент,
Про уста, що власне виголошують гіпотезу.

Вмій передбачити пожежу з безпомилковою точністю.
По чому підпалиш дім, і збудеться те, що мало бути.

З малого насіння правди вирощуй брехні рослину,
Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсністю.

Нехай буде брехня логічнішою за те, що сталось,
Аби втомлені мандрівники знайшли в ній утіху.

По дневі брехні збираймося в добірному колі,
Б’ючи по стегнах зі сміху, коли згадає хтось наші вчинки.

Роздаючи похвали під назвою кмітливості розуму,
Чи похвали під назвою величини таланту.

Ми останні, хто вміє веселощі з цинізму черпати.
Останні, чия хитрість від розпачу так недалеко.

Вже народжується покоління смертельно серйозне
І сприймає дослівно те, що ми сприймали зі сміхом.

Нехай твої слова залежать не від того,
Що вони означають,
А від того, проти кого були вони вжиті.

Зі слів двозначних зроби свою зброю,
Слова зрозумілі занурюй у темряву енциклопедій.