Імла зимова на шибі та сама,
Але ніхто не ввійде.
Жменя попелу,
Пляма гнилизни, присипана вапном,
Не здійме капелюха, не промовить весело:
Ходімо вип’ємо.
З недовірою торкаюсь холодного мармуру,
З недовірою торкаюсь власної руки:
Це все є, і я є в діянні дійсності,
А вони замкнуті на віки віків
У своєму останньому слові, в останньому погляді.
І далекі, як імператор Валентиніан,
Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —
Хоч минув ледве рік, два чи три роки.
Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,
Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм
У спосіб, для них незнаний.
Можу відчути смак фруктів із океанських островів
І мати своє фото в одязі другої половини століття.
А вони вже назавжди — як погруддя в жабо та фраках
З жахливої енциклопедії Ларусса.
Але часами, коли вечірня зоря
Забарвлює дахи бідної вулиці,
Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,
Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,
А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.
Бо я ще не знаю, як це —
Гинути від жорстокої людської руки.
Вони знають, вони добре знають.
Варшава, 1944
Рука з картами падає
В пісок гарячий,
Сонце вибілене падає
В пісок гарячий.
Фелек банкує, Фелек тасує,
І світло пронизує колоду,
Пісок гарячий…
Зламана тінь труби. Дрібна трава.
Далі місто відкривається кривавою цеглою.
Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.
Кузова заржавілого сухе ребро.
Зблискує кар’єр.
Пляшка порожня закопана
В пісок гарячий,
Крапля дощу упала
В пісок гарячий.
Янек банкує, Янек тасує,
Граємо й линуть липні і травні,
Граємо рік, потім другий, четвертий,
І світло крізь чорні сиплеться карти
В пісок гарячий.
Далі місто відкривається кривавою цеглою,
Самотня сосна за єврейським будинком,
Сипучі піски, рівнина аж до кінця.
Вапняний пил, котяться вагони,
А у вагонах чиясь скарга вискімлена.
Візьми мандоліну, на мандоліні
Все це зіграєш
Ех, пальцем по струнах.
Чудова пісня,
Безплідне поле,
Випито склянку,
Більше не треба.
Глянь, йде із міста дівка весела,
Легкі черевики, підстрижена гривка,
Давай, хороша, побався з нами.
Безплідне поле,
Заходить сонце.
Варшава, 1943/44
Перший порух є співом,
Вільним голосом, що наповнює гори й долини.
Перший порух є радістю,
Але вона лишається відібраною.
І коли роки змінюють кров,
А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,
Сиджу, підступний і розгніваний поет,
Зі злісно примруженими очима,
І, зважуючи в долоні перо,
Обдумую помсту.
Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя,
Покривається квітом,
А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,
Такі дерева не ростуть, і зневагою є
Принесений знедоленим людям запах цього дерева.
Одні ховаються в розпач, солодкий,
Як міцний тютюн, як склянка горілки,
Випита в годину втрати.
Інші плекають надію нерозумних,
Рожеву, як еротичний сон.
Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,
Що може тривати довго,
Хоча й не набагато довше, ніж триває
Все ще дев’ятнадцяте століття.
Але мені дана цинічна надія,
Бо відколи розплющив очі, я не бачив нічого,
Крім пожеж і різанини,
Окрім кривди, принижень
І смішної ганьби марнославців.
Дана мені надія помсти іншим і самому собі,
Оскільки я був тим, хто знав
І не мав для себе з того жодної користі.
Варшава, 1944
Що робиш на руїнах собору
Святого Івана, поете,
Цього теплого весняного дня?
Про що думаєш тут, де вітер,
Від Вісли віючи, розвіває
Червоний пил згарищ?
Присягав, що ніколи не будеш
Жалобною плакальницею.
Присягав, що ніколи не торкнешся
Великих ран свого народу,
Щоби не перетворити їх на святість,
Прокляту святість, що переслідує
Нащадків через віки.
Але той плач Антигони,
Яка шукає свого брата,
Щось, чого не можна
Витримати. А серце —
То камінь, що в ньому, ніби комаху,
Замкнуто темну любов
Найнещасливішої землі.
Читать дальше