Сергій Жадан - Життя Марії

Жодних слів не засуджуй, аж доки урядовці
Не перевірять у картотеці, хто вимовив ці слова.

Голос пристрасті кращий за розуму голос,
Оскільки безпристрасні історію змінити не годні.

Не люби жодної країни: країни так легко гинуть.
Не люби жодного міста: міста западають в руїни.

Не зберігай речей, бо з твоєї шухляди
Підійметься дим, отруйний для твого подиху.

Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть
Або, покривджені, просять допомоги у тебе.

Не дивися в озера минулого: іржею покриті,
Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.

Хто про історію мовить, той завжди безпечний.
Проти нього свідчити не встануть померлі.

Які захочеш можеш приписати їм вчинки,
Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.

З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя.
Надаси йому рис таких, яких тобі треба.

Гордий від влади над людьми, що давно померли,
Змінюй минуле на власну, кращу подобу.

Сміх, що постає з поваги до правди,
Є сміхом, яким сміються вороги народу.

Вік сатири закінчився. Не будемо більше
Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.

Суворі, як і належить будівничим справи,
Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.

З устами стиснутими, розумові покірні,
Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.

Яке тепле світло! З рожевої затоки
Ялини щогл, відпочинок линв
В імлі світанку. Там, де у води моря
Впадає струмінь, при містку, звучання флейти.
Далі, під аркою давніх руїн
Видно маленькі постаті,
Одна має червону хустку. Ще дерева,
Гори і вежі ранкової пори.

Повинен буду розповісти колись, як змінив
Думку про поезію і як сталося,
Що вважаюся нині одним із багатьох
Торговців і ремісників японського королівства,
Які складають вірші про цвітіння вишні,
Про хризантеми та місячну повню.

Коли б я міг венеційських куртизанок
Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича,
І з тканини єдвабної, перлової пов’язки
Вилущити важкі груди, червону
Смужку на животі від застібнутої сукні,
Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів,
Що прибули того ранку з покладами золота;
І коли б одночасно я міг їхні бідні кості
На цвинтарі, де лиже браму жирне море,
Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь,
Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,

Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії
Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу.
А тоді нам має вистачити цвіту вишні
І хризантеми, і повного місяця.

О складний.
О несвідомий.
Тримаєш за собою долоні пернаті.
Стоїш на лапах сірого ящура,
На кібернетичних рукавичках,
Що хапають усе, чого торкнуться.

О неспівмірний.
О більший, аніж
Безодня конвалії, око жука в траві,
Руде від оберту зелено-фіолетових сонць,
Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи,
Галактика в чиєму тілі
Така ж, як і кожна інша.

Поза волею, безвільно
Гойдаєшся на гілці над озерами повітря,
Де затоплені палаци, вежі листя,
Тераси для посадок між лірою тіні.
Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі —
Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила.
Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу
Зносиш своє тепле та пульсуюче серце.

О ні до чого не подібний, байдужий
До звуку pta, pteron, fvgls, brd.
Поза назвою, неназвано,
Рух бездоганний у величезному бурштині.
Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє
Від речей, яким щоденно даю імена,
І моєї вертикальної постави,
Що витягується до зеніту.

Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною.
Його нутро таке тілесне й любовне,
Аж на шиї волосся мені стає сторч від
Спорідненості й твого екстазу.
Тоді чекаю в сінях ополудні,
Бачу уста коло мідних левів
І торкаюсь оголеної руки
Під запахом криниці та дзвонів.