Сергій Жадан - Життя Марії

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки.
Шиї в жінок беззахисні, як мармур узимку.
Сплять на зупинках чорні,
дивляться в небо турки,
видивляються поміж хмар свою сутінкову зірку.

Слухають недовірливо німоту невідому,
забувають хто із ким спав і хто проти чого боровся.
Ти в цей час прокидаєшся й виходиш із дому,
і вітер відразу підхоплює
прапор твого волосся,

розтинає зсередини вологі волокна світу,
зрушує і розламує серцевину озону.
З таким чорним прапором, проти такого вітру
лише захищати столиці,
з яких пішли гарнізони,

лише іти приступом на арабські фортеці,
валити мури християнських укріплень,
під таким знаменом
лише збирати підлітків при небезпеці
і салютувати птахам із найвищої крівлі.

Хай знають, що в цих містах не всі іще склали зброю,
хай бачать, що хтось іще відбиває навалу,
хай думають, що ми займаємося веселою грою,
хай розглядають хмари,
що сунуть з-за перевалу.

…Птахи в цей час курсують
вимороженим безмежжям,
повітря в цей час розривається між сушею та водою,
ти в цей час ідеш листопадовим узбережжям,
узбережжя в цей час слідкує за твоєю ходою.

«Більше нічого не буде, — вона повторює, —
і так було стільки всього недоречного.
Не буде нічого дивного, нічого потворного,
нічого, що можна підтвердити чи заперечити».

Влітку на ранок така золота її вулиця.
Закохані й пияки прокидаються першими.
«Більше нічого не буде, — вона дивується, —
все починається, все нарешті завершилось.

Більше жодних образ, жодних очікувань,
жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,
жодних підлітків із божевільними вчинками
і жодних старих із жахливими передбаченнями.

Тільки місто з легкими вікнами та верандами,
з освідченнями — зворушливими, але недостатніми.
Побачу жінку, що торгує трояндами,
куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.

Буду триматися світла, що завжди горітиме.
Більше жодної втечі. Жодної помилки.
Ітиму собі кудись із мертвими квітами.
Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу —
вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру,
не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться —
добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла
й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати
й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені —
хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади
про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу,
відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці,
перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки,
їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все,
вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне,
вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде,
щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках,
аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов,
я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй, хай зберігає спокій,
коли входить в чергове піке,
хай залишить собі мої рукописи,
моє срібло й моє пальне.
До речі, спитайте її при нагоді,
чи вона взагалі пам’ятає мене.

Пам’ятаєш? — питаю.
Ні, говорить, не пам’ятаю.
Пам’ять, говорить, це як речі з Китаю:
їх так багато, що в них немає жодного сенсу.
Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.
І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.
Зима буде довгою.
Готуйся, коли іще не готовий.