Сергій Жадан - Життя Марії

Супляться чоловіки,
галасують жінки,
діти запам'ятають це небо
до кінця своїх
довгих днів.

А вже коли вибираються
за місто, зупиняються
на пагорбі, він ставить
інструмент на землю,
дістає смичок,
припадає до лакованого дерева,
висить на ньому,
не маючи сил відірватись,
і рухи в нього такі важкі,
і на пробитих долонях
запікається кров.
Тоді

плачуть чоловіки,
в'януть серця жінок,
і в дітей
у стиснутих кулаках
ростуть перлини
музичного слуху.

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її,
скільки полюємо — не стає її менше.
Скільки зганяємо її з насиджених місць, ґвалтовно
випалюючи темряву вогнищами, женемо
на глибину — повертається. Скільки вихоплюємо
їй із рук дітей і домашній скарб — живе собі далі.
Співає під повним місяцем.
Закохується під літнім дощем.
Схожа на нашу смерть —
така ж непокваплива,
така ж невідступна,
мовчазна,
жорстока.

Рибалки на цьому озері бояться відійти за хлібом
і сиром — усе полюють, усе прозирають крізь кристали
води: чи майне невагома тінь, чи сколихнеться
пісок під чорним залізом плавників.
Тінь убивці така важка, жодна вода
не витримає її ваги. Сонце стрибає в них
за плечима, наче білка в міському парку.
Стоять, ніби смерть:
такі ж мовчазні,
такі ж наполегливі,
самовпевнені,
ніжні.

Озеро кругле.
Озеро глибоке.
Не досягнеш дна.
Не вистрибнеш за межі.
Лише торкаєшся крижаних кристалів.
Тримаєшся берегів.
Між якими знаходиться все.
Між якими немає нічого.

Пливи, рибо, пливи —
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось — мої сни,
це — рибальські човни,
це — ніч, це — течія,
це — смерть, певно, моя.

Життя — це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім —
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети —
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій —
радій, рибо, радій.

Любов варта всього —
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

Як воно, — питає він, — жити без почуття провини?
Як воно — ховатися з виправленими документами?
Хочеш, розповім, як ти почуватимешся між живими
тоді, як надійде час товаришувати з мертвими?

Хочеш почути, як ти будеш відходити й помирати?
Хочеш пізнати цю мерзлу м’яту на піднебінні?
Зараз я розкажу тобі, про що думають злодії та пірати,
коли до них зранку приходять примари й тіні.

Сам відчуєш цей рваний відчай без тиші й стриму.
Сам побачиш пекучий вогонь по кожному вчинку.
Будеш мучитись серед ночі за кожну неточну риму,
будеш мучитись уві сні за кожну ображену дівчинку.

Кожен голос, тобою зраджений, голоситиме з неба,
кожне серце, тобою розбите, позбавлятиме спокою.
Горло твоє буде криваве, печаль — нестерпна,
прокляття твоє буде чорним, а шибениця високою.

Так усе й буде, кажу, воно того варте,
навіть якщо обставини будуть непевними й невідомими.
Я і сам знаю, з ким в разі смерті випаде спілкуватись,
і від чого в такому разі доведеться відмовитись.

Знаю, що демони забуття особливо вперті,
знаю, що їм нічого не можна довірити.
Але принаймні кілька місяців після моєї смерті
будуть з’являтись плітки й народжуватися діти.

Знаю, що сонце стоятиме над нею, як вино непите,
а час в її руках пересипатиметься, мов срібна вервиця.
І що б не сталося, я не помру, доки вона не піде.
А коли піде — не помру, доки вона не повернеться.