Сергій Жадан - Життя Марії

Чому, кажу, не готовий? Давно готовий.
Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?
Бачиш ці гострі ножі й бойові кастети?
Я десять років намагався дізнатися, де ти.
Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.
Якщо ти нічого не зрозуміла,
можу ще раз тобі повторити.

Не треба, каже, я все одно нічого не розумію.
Я все пам’ятаю. Я маю яку-не-яку надію.
Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.
Пам’ять — вона, як річ. Пам’ять — вона, як здобич:
належить лише тому, кому належить.
В такі сніги завжди починається нежить.

Ну так, погоджуюсь, усе пам’ятати — це вже немало.
Пам’ять — вона, як час, в мене її взагалі немає.
Немає спогадів, немає нічних кошмарів.
Я за цей час навіть як слід не постарів.
Маю сумнівні статки і так само сумнівні втрати.
Хочеш підняти дияволу настрій —
почни давати йому поради.

В такі сніги починається все спочатку.
Змовкаєш раптом, потім порушуєш власну мовчанку.
Десять років я зашивав ці чорні вітрила.
Десять років я забував усе, що ти говорила.
Пам’ять — вона, як ти. Пам’ять — це голос і дати.
Завжди можна забути.
Завжди можна згадати.

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини
й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів,
покажи мені в цьому небі таємні пружини,
покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів.

Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних,
тіні крейсерів від тіней кашалотів,
навчи розуміти листи з кишень нагрудних
у знайдених серед рифів африканських пілотів.

Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови,
скільки б сонць запалилося в моїх зіницях,
я б знав, про що думають спрути й морські корови
і про що плачуть убивці
на островах у в’язницях.

Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці,
скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа,
скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці
й слухаючи балачки святого Вітта.

Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння,
з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі,
навчи мене вдячності, з якою ти кидаєш вугільне каміння,
й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,

стриманості, щоби не йти на голоси з туману,
мужності, щоби хапати метеорити,
сили, щоби ховати близьких під шкірою океану,
слабкості, щоби потому знову когось любити.

Вона сказала йому про це
на початку літа,
коли вже важко було приховувати.
«Коли чекати?» — запитав він.
«Десь після Нового року», —
відповіла вона.

Літнє повітря пахне дощем,
і дні такі довгі, що навіть після
заходу сонця тривалий час
не западає темрява.

Зранку в море виходять рибалки,
і коли повертаються,
сіті їхні тяжіють морськими їжаками
й пекучими, як вогонь,
медузами.

Прикладаючи голову до її
живота, він слухає його,
ніби мушлю, що ховає в собі
співи дельфінів.

Вечорами,
після роботи,
він сидів коло неї і розповідав
про справи, про все, що з ним
трапилося за день.

Домовились: якщо буде
дівчинка, ім’я вибирає вона,
а якщо хлопчик —
вибирає він.

І Марія перебирала вголос жіночі імена,
знаючи, що насправді
це буде хлопчик.
А Йосип перебирав імена
чоловіків,
ще зовсім нічого не знаючи.

Тягне віолончеліст
свій дерев’яний інструмент,
зупиняється,
переводить подих,
ледве тримається в повітрі,
ледве волочить ноги
кам’яною вулицею.
Аж ось як кричать йому
просто в очі,
ось як люто супроводжують,
насідають зусібіч,
сиплють прокляття.

Сходяться чоловіки,
похмуро стоять жінки,
діти кидають золоті
цитрини
бруківки.

Стільки прикрих слів
він і не чув у своєму житті.
Ніби він винен,
що має тягнути цю
бісову музику,
ніби винен, що
не може кинути її
серед вулиці.
Але кому що доведеш,
кому поясниш?
Розривають повітря крики,
розламує лемент.
Скоро проступить кров,
скоро проллються сльози.