Сергій Жадан - Життя Марії

«Спасибі, що пишеш, — дякує він, —
спасибі, що пишеш».
«Немає за що», — відповідаю я.
Справді — немає за що.

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.
Ціле літо просидів у місті.
Коли почались обстріли — здивувався,
став дивитися новини, потім кинув.
Ходить містом, не вимикаючи плейера,
слухає різних динозаврів,
натикається на спалені машини,
на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,
від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
і з їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого —
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.
Слухати космос, заплющивши очі.
Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.

Ігор, капелан, тридцять років,
але не голиться, щоби виглядати дорослішим.
Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.
Тим більше в тридцять.
Вік, в якому можна загубитись.
Небезпечний вік. Навіть для капелана.

Дивно сповідувати чоловіків,
які так уперто й послідовно порушують усі
господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений
метал, обпалюють губи тютюном, курять
на вітрі, оглушені, розгнівані.
Недопалки летять у мокру траву —
хрестики, іконки, мастило під нігтями,
вимикають телефони,
йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.
Він би вже й не слухав цього всього, але що має робити.
Кожен гріх — ніби камінь із морського узбережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.
Постійно, вже стільки днів.
Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.

Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.

Володя, 25 років,
лікар, психолог,
веде відеоблог, вчить правильно
ставитись до життя,
отримувати радість від щоденних речей,
пояснює прості слова,
просіює негативну енергію,
ніби важкий річковий пісок.

Два місяці тому потрапив у полон.
Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.
Жодних шансів вийти, сидітиме
до Страшного Суду.

Лежить у бетонному мішку, на матраці,
накритий ковдрою, одягнений у чужий светр
із рештками крові, лежить поруч із якимось
темним-темним, боїться навіть подивитися
в його бік, лежить, а темний його доконує:

Щоденні речі, шпигуне, —
натільна білизна, вчорашній хліб.
Господній задум, шпигуне, —
колюча ковдра, пропахла дощами.
Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.
Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,
що вона від тебе вперто ховає,
чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,
за якою чиниться правосуддя.

Святе сімейство ховається
за дверима вихолодженого житла.
Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.
Наскільки стане тепер нашого вміння
розуміти прості слова, не дорікати нікому
за відсутність тепла, за розтривожене світло?

Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне,
і всіх нас покличуть, з речами, з ковдрами,
з рештками болю.
Підемо в сині сніги,
підемо в червону ніч,
будемо йти на світло з небесної шпарки,
будемо поспішати до Страшного Суду.
Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,
судіть нас, судіть, судді, посилайте
на виправні роботи.

Виправлені, настрашені,
говоримо прості слова,
хапаємо сухими устами гарячий сніг,
хапаємо останній сніг,
золотий.