Сергій Жадан - Життя Марії

Юра,
вже за сорок,
історик за освітою,
соціальний працівник.
Сидить у мережі,
відслідковує рвані кроки історії.
Пише блог від імені чеченки,
вигадав собі таку снайперку,
живе тепер її життям.

Пише про її віру,
пише про її сумніви,
пише про її вразливість,
робить зарубки на її прикладі:

це ось — ворог-отець,
це ось — ворог-син,
це — дух святий, теж ворог,
теж вартий, аби про нього
згадали в загальному
розстрільному списку,
за яким замовляє молитви
невидима снайперка.

Світ — поштовий мішок,
зашитий колючим дротом.
Прорвеш — полізуть із
дитячих сорочок та рушників
чорні жаби й вужі.
Нам ніколи не дізнатись,
хто стояв у розпалених натовпах,
готових рвати ніжну тканину
чужого тіла.
Нам ніколи не дізнатись,
кого в цих натовпах не було.

Вести тебе
нічними дорогами
між трави та вугілля,
робити нечутними
твої кроки в легких
професійних кросівках,
виводити до джерел
в обхід натоптаних
коров’ячих стежок,
лишати для тебе на ранок хліб,
загорнутий у вороже
знамено.

Зранку він
перечитує написане.
Іноді щось додає.
Іноді править.
Голиться, ріже шкіру
старими станками.

Але крові немає.
Зовсім немає.
І смерті теж немає.

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.
Як Содом і Гоморру, — додає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.
Кілька днів тому інтернат захопили.
Поставили міномети на подвір'ї.

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим
гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,
обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках
мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.
Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив
про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,
як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,
мама нормальна, ти теж нормальний, але є
один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.
А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.
Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею
і помічаєш боковим зором щось неприємне,
щось таке, що викликає страх і відразу: наприклад,
розірвану тварину, але знаєш:
якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,
ніби все гаразд.

Ось так і тепер: сидять разом, мовчать,
і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх
і немає. Хіба мало їх тут лишилось —
тих, хто так і не вибрався,
тих, хто лежить на узбіччі,
ніби розірвана тварина.

Керівництво інтернату давно розбіглось.
За хворими доглядають кілька прибиральниць.
Старі жінки, які пропрацювали
тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.
Не так і мало для міста-мільйонника.

Погана біографія,
з таких біографій роблять ранкові новини.
Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.
У мами проблеми з цукром.
Незакінчене технічне, два роки на обліку,
випалене йодом горло,
розірване арматурою вухо.

Про що ти мріяв усі ці роки?
Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало
в найближчому торговельному центрі.
Зламати його було, ніби зламати
печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої
кількості грошей, аби купити
все, що мені хочеться. Завжди щось
відкладав на кращі часи.
Лише тепер зрозумів, що кращих
часів не буде.

Ти теж народився тут.
Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною:
життя — жорстоке й несправедливе,
життя — безнадійне й коротке,
життя — безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має,
нічого й не матиме,
той, кому немає чого втрачати,
нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.
Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє
від решти жінок.
Добре серце, хворі легені —
живеш із нею, тому що любиш,
помираєш тому, що живеш із нею.