Сергій Жадан: Життя Марії

Давай, скажи їй щось, зупини.
Немає жодної ночі. Немає війни.
Серед цієї темряви та висоти
є лише її вперте бажання піти.
Хто її ще, скажи, заспокоїть
і зупинить, якщо не ти?

Просто спини її, не відпускай її.
Хай далі говорить усі дурниці свої.
Хай далі змішує кров свою зі слізьми.
Потім, колись, вона піде.
Але хай залишиться до зими.
Дивись, які тепер довгі ночі,
які порожні доми.

Навіть якщо світло зранку
буде сліпуче та голубе,
вона все одно послухає лише тебе.
Навіть якщо її святі будуть суворі й злі —
хай це станеться потім.
Чи не станеться взагалі.
Але не відпускай її, доки сонце
проступає в імлі.

Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима,
вона все одно найбільше боїться лишатись сама.
Навіть якщо її святі будуть добрими в своїй журбі,
вона все одно може поскаржитись лише тобі.
Можливо тому, що найсамотніше
почувається саме в юрбі.

Скажи їй щось, чого ніколи не говорив.
Щось про людей і птахів, про тварин і риб,
щось про вічність вугілля та невагомість зерна,
про те, що життя має тривати навіть тоді,
коли триває війна.

Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?

Я так і не зрозумів кількох речей —
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого не було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.

Я так нічого і не знайшов.
Ще одна спроба, ще один шов.
Ще один сплеск на нічній ріці.
Що можна згадати наприкінці?
Протяг у венах, сніг в очах.
Навчись розумітись на простих речах.

Я хотів давати всьому імена.
Оскільки мова завжди одна.
І ім’я для всього завжди одне.
Саме воно й хвилювало мене.
Стільки речей — складних і простих.
Я все назвав. Я нічого не встиг.

Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
не мають наслідків і причин,
що всі ми лишаємося ні з чим,
що її сліди на нічному снігу —
єдине, що має якусь вагу.

Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатись на самоті.
Так багато всього в житті —
впертість твоя і присутність твоя.
Мені просто подобається її ім’я.

Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
болючих ключиць і повільних вен.
Важливим є кожне з імен,
кожна з вивітрених ночей,
кожна з речей, кожна з речей.

Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?

Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.