Сергій Жадан: Життя Марії

Можна не лякатися й не панікувати
щодо того, чи воно працює надалі,
адже ти слухаєш мене, а отже, всі завади
такі несерйозні насправді, такі нетривалі.

Можна хоч трішки бути за тебе спокійним,
можна хоча б на мить відновлювати рівновагу,
слухати твоє серце, що лишається непокірним,
перебирає на себе всю любов та увагу.

Звідси всі твої сумніви та бажання.
Керуйся своїми вірою та удачею.
Відстань — це те єдине, що тобі заважає.
Відстань — це те єдине, що не має жодного значення.

Птах уночі забивається до кімнати,
хоче вирватись, ріже повітря крилами,
не знаходить виходу, не дає себе упіймати,
сторожко завмирає, зібравшись із силами.

Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,
не бийся так лунко серед густої темряви,
ця ніч стоїть, наче важка пшениця,
відбиваючись у тобі голосами і нервами.

Ця ніч може бути довгою і мовчазною,
вона може ділитися з нами надіями й шансами.
Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,
лишайся доти, доки можеш лишатися.

І хай ця ніч ранить тебе і черкає,
і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.
Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,
лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.

Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?
Якими тримати словами та вчинками?
Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,
і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.

Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?
Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.
Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,
найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.

Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,
згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,
слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,
затамувавши подих,
не зачиняючи вікон.

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність
того, що для тебе щось важать ніжність і вірність,
що в твоєму житті є місце не лише для печалі,
що там також є рішучість і є постійність,

що ти не завжди палиш усі мости за собою,
не завжди керуєшся відчайдушністю і злобою,
й хоча би іноді, відповідаючи на питання,
не плутаєш біль із любов’ю і злість із журбою.

Саме тому я говорю всі ці слова без утоми,
саме тому пояснюю тобі, звідки і хто ми,
вперто доводжу тобі, що нічого не робиться марно,
і що виправданими є всі паніки та судоми.

Саме тому я пишу, саме тому я поруч,
саме тому розраховуй завжди на поміч,
саме тому ти ніколи більше не скажеш,
що втіха — це вигадка, а щастя — це просто здобич.

Я би ніколи не говорив, якби ти у відповідь теж не говорила,
я навчений, наче риба, і обережний, ніби тварина,
я ж навіть, коли приходжу до когось у дім,
знаю вже наперед, хто там стоїть за дверима.

Я просто знаю, що все це варте зусиль і печалі.
І що ми недаремно себе до цього привчали.
І що всім, хто не відступиться, ще буде сходити радість
тихими ранками, золотими ночами.

Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це — образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.

Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.

Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.

Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два — я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.

Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів — погодився, з ким устиг — попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми —
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.