Василь Стус - Зібрання творів

Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.
Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль – ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годі чи пора…
Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичений,
вечоровий і пелехатий,
більше чутий, аніж помічений,
більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово, – достиглий смут мій!
Набираючи висоту,
порятуй од важкої скрути
і од радості порятуй,
поки, круглі, цвітуть долоні,
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгі,
і як дзвони, круглі такі,
ти любов'ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю.

Люблю дозвілля степове безкрає,
могутні м'язи рідної землі,
і запах чебрецю, і жайворонів крик,
і ластівок тривогу.
Німує древній сум в важкій ріллі,
і тракторист у довгій самотині
звіряє в пісні, простій і легкій,
свою любов, котрої він, напевне,
ніяк не може звірити коханій.
Десь коник, заховавшись у траву,
бездумно сюркотить собі помалу
і заколисує пожовклий степ
нехитрим співом.
Межею ж, креслячи невтомною рукою
якісь недовідомі письмена,
прошкує осінь. Хмара супокійна
на неї задивилася згори.

Заким пролізеш у голки вушко —
обдерешся, як пес в шелюгах.
Все побільше – лишаєш із одягом,
все поменше – з собою.
На тім боці, вузькім, мов шпара,
ніби цвинтар обпатраних душ.
На тім боці – стільки всякої всячини,
а ти, як бубон, голісінький.
Підв'язали в раю нитками
сороміцьке тіло твоє.
Набігає брижами обурення,
жаль – брижиться.
На цім боці стаєш, мов матінка
народила, випрямила до губ.
На цім боці – все на одну мірку.
Все – плазує.

Ліс випустив мене з своїх обіймів,
степам віддавши лагідно. Пішов
глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —
все поновила, сплутавши, зима.
І як тут зможеш вибитись на шлях,
коли ти сам, мов дерево, котрому
верхів'я зрізане. Коли тобі
якийсь неспокій душу облягає,
ще й примітає віхола сліди!
Іти б і йти – до паморочі. Доки
десь не впадеш, простерши уперед
отерплі руки. Я тебе шукав,
посестро-зраднице, ворожко Зимо!

Не відволодати душі —
біль груди переріс.
Єдине: хочеш – задушись
чи – головою вниз.
Один! Один! Як є – один,
один – на цілий світ!!!
І усамітнених годин
цей опівнічний лід.
Як сонце посмерку пече!
Як приском обдає!
І так повільно час тече,
і так – життя твоє.
Ой жаль стоїть по всіх кутках,
ой фіолетний жаль,
і трясця садить гопака,
і вурдиться печаль.
Вже не знайтись межи поразк,
хоч сто мене – в мені,
коли у грудях – сто відраз
і кожна з них – до днів,
котрі прожив, припавши ниць
до болю. Ридма – ріс
(так хмара плаче – горілиць
і так – чумацький віз).
Сни самознищення і сни,
де тільки самолють.
Смертельно-хорі кажани
об архітрави б'ють.
Затята, проклята, мовчить
відьомська довга ніч.
Лишень під ранок прокричить
пітьмою п'яний сич,
несповна розуму.

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.