Василь Стус - Зібрання творів

Добридень наш – гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко – шлях.
Зобіч од нього – сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
парокотельні – й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким «добриднем».
Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все – до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх – кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже
не пам'ятає голубу дорогу
з небес і до землі. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв
байками не годують – цілу зиму
прожив один, то й сняться солов'ї
і все виспівують солодку колискову.
А голову зведеш – і тлінню тлять
недобудовані новобудови,
мов замок спалений. Одні бійниці
чи то, пак, вікна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфінплан?
І нам любові досі не затвердять
кербуди, коменданти, будівельники
і кубатура наших двох сердець?
Жалкі вітри всю наскрізь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твій голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом – і вгрузне в берег
наш чорний пліт. І там уже – до дідька
і там уже – хоч лай, а хоч – кори.

А скажи – Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
– Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
– Так, мистецтво – то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.
– Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто – в примхах.
– Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло,—
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
– А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
– Так. В узголів'я і неодмінно —
троянди, – не своїм голосом
я погоджувався покірно.
– Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.

Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої —
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
… В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.