Василь Стус - Зібрання творів

Тиха ніч, і місячно-місячно.
Ти, певне, й досі не спиш?
В такі ночі не можна спати,
гріх!
(Не бійся: для тебе є
денна покута).

Я вчора дістала збірку
Андрія Вознесенського,
читала і перечитувала
«Осінь у Сігулді»,
і думала: для розлуки
осені не чекають.
Чи ж є для розлуки строки? —
провесна і прощання.

Пригадалися роси ранні,
пісня Романова,
і тінями Елізіуму
стали спогади, як ножі,
неначе бреду босоніж
і ноги проколюю,
та немає стерні
і пісні нема Романа.

Ось і ранок
білий, як божевілля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь мені, рідний,
відіслати його.
Страшно вранці
з зорею руки заломлювати.

Коли ти спробуєш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
і кимось іншим.
Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.
Але рани були раніше нанесені?
То ж, зустрічаючись разом,
ми тільки гамуємо вічний біль.
Завжди пробуєм доростати до себе
(одвічний егоїзм людського серця!),
але ніхто не може подвоїтись.
Нас двоє.
Завше двоє.
(самітники,
запраглі кохання, як пластиря,
вінчаєм червоний гребінь плоті
дешевою мішурою з універмагу).
Перериватись ніхто не може з нас:
наш крик: безсилий.
Довго очікувана попереду, минає молодість,
лишаючи тугу німого – за словом,
тугу каліки – за ампутованими кінцівками.
Коли нас облишає голодний біль,
ми, нахиляючись над собою,
прозріваємо в полисках
синю вічність.

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Пресвітле небо аж кипить,
просвітле – аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна – любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце – угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти – це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай – як жива вода —
але ж бо й горе – не біда,
і горе не біда.

Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді й круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі і ниці пахолки
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.

Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній – на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
Коли така далека-далека
така миттєва, потойбічна майже,
як спалах, вихоплений з ракетниці,
швидко згасаєш на спиртовому полум'ї
синюватого, майже непомітного
уральського морозу,
Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири «здрастуй»,
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
І я почую тебе.
І я радісно посміхнуся тобі,
нехай навіть засіпається моє підборіддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.
Скажи – тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзі —
я заховаю це слово аж під борлаком
і, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.
Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов'янські байдаки,
і не докинути вінка – приб'ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.
А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.
Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось – та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.
Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.
Як відпливуть мужі – круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна – окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,
Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,
Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.