Юрий Эм - Послание друзьям

Високі схили над Дніпром широким,
А далі степ, за обрієм курган…
Могутні скіфи пилом синьооким
Розсіялись давно, мов ранішній туман.

Та зріс народ, веселий та завзятий:
Рибалки, чабани, мисливці, козаки,
Пройшовся плуг, та забіліли хати,
Де боронились Святославові полки.

Мій рідний край, ти бачив тут неволю —
Був Чорний шлях, пани, навали ворогів.
Народ твій все здолав,
здобув він кращу долю,
Живи в віках, зростай близь
двох дніпровських берегів!

Радів він Хмелю, пережив Руїну,
Співця російського він щиро привітав,
Як матір він любив, плекав свою країну,
Тарасу рідним, незабутнім став.

В буремні роки, роки лихоліття
Він сіяв, будував, а треба, так стріляв.
І рідний край на протязі століття
Вставав із попелу і знову розквітав.

Мій рідний край. Ти бачив тут неволю —
Був Чорний шлях, пани, навали ворогів.
Народ твій все здолав, здобув
він кращу долю,
Живи в віках, зростай близь
двох дніпровських берегів!

Хай буде родина, хай буде дитина,
Лихая година хай нас обмина.
Живи, Придніпров’я, я, проста людина
За тебе радію і я не одна!

Хай вдосталь нам буде і сталі, і жита,
Хай будуть відкритими наші вуста!
Від серця до серця хай чиста й свята
Співається пісня і в небо зліта…

Надвечірнє сонце сяє,
Вітер хмарки не ганяє,
На дорозі пил сідає,
Край села музика грає.
Скрипка плаче, серце крає,
Молодий скрипаль співає.

Ой, не весело ж малому,
Наречена зникла з дому.
Сивий, хитрий та багатий
Молоду зманив із хати,
Не до рідної оселі, —
На курорти і в готелі.

І не скажеш, що дурненька,
Але дуже ж молоденька.
Мати з татом не пускали,
Умовляли, зачиняли…
Не вблагнули, відступили,
Прокляли й легли в могили.

Ті, так й їздили б далеко,
Але втрутився лелека.
Хай було б це у родину,
Ні, старий її покинув
І «налагодив» життя,
Що нема їй вороття.

Тиша входить за паркани,
Ніч спадає, гоїть рани.
Сонце виллється на ганок,
Прифарбується світанок,
Вірю, скаже скрипалю
Знову хтось: «Тебе люблю!»

І не зрадить, боронь Боже!
Хай їм доля допоможе!
А скрипаль наш у гаю
Заспіває, як в раю.
І повіримо ми знов,
Є кохання! Є любов!

Сонные трамваи в томном вальсе кружат,

В опустевшем парке сыро и темно.
ОбнЯвшись за плечи, мы идем по лужам,
Посреди сеанса выйдя из кино.

К черту лимузины, прочь песок и пальмы,

Страсти роковые, черный пистолет…
Над таким сюжетом пусть рыдают дамы,
Нас не зацепило – нам по двадцать лет.

В фильме нашем общем будет
много серий,
Режиссер – мы вместе, и сюжет не новь.
Станет он хорошим? Временем проверим,

Есть ли в фильме нашем верность
и любовь.

Что еще нам нужно? Выберем названье…
Пусть любое будет, даже хоть держись,

Только чтобы не было в нем существова —
нья,
Просто назовем его: «Это наша жизнь!»

«Тук» да «тук» – сердечный звук,
Рвется пульс, и трепет рук…
Между небом и землей,
Между нею и тобой,
Под сорочкой голубой,
Под цепочкой золотой,
Над примятою травой,
На лугу, что над водой…

Неспокоен этот стук:
«Я – невеста или вдруг
Изменил неверный друг?
И останется лишь луг?..»
Косы девы озорной
Разметались под луной
На подушке с бахромой.
Сон ей снится молодой…

Любовь – не чувство обладанья
Предметом хрупким, дорогим,
Что подкрепляется желаньем,
Чтоб не достался он другим.

Таинственное единенье
Материй тонких, неземных
Приумножается деленьем,
Когда поделишь на двоих.

И не родня она привычке,
А только сводная сестра,
Как не считаются отмычки
Ключом от вашего двора.

Время любить —
Это лучшее время
В жизни,
Которую можешь прожить.
Как же продлить
Это сладкое бремя —
Не опоздать,
Но и не поспешить?
Долго решать
То, что нужно решить, —
Значит,
Кому-то свое отдавать.
Быстро решать, но в ответе грешить
Очень непросто
Потом исправлять.