Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Та одчепись, божевільна…
Дивись лишень, коси,
Мов русалка розтріпала…
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники
Оті, що тітка привезла?..

Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Закві[т]чала б барвінком коси.

Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвінку закві[т]чатись?

А коло тину! там такий
Поріс зелений, та хрещатий.
Та синій! Синій-голубий
Зацвів…

Не будеш дівувати!

А що ж, умру хіба?

Ба ні.
А снилось восени мені,
Тойді, як щéпи ми щепили, —
Як приймуться… мені приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш заміж.

Схаменись!!
І щéпи ваші поламаю…

І як барвінок зацвіте…

То я й барвінок позриваю.

А од весілля не втечеш!

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

(Плаче.)

Дурна ти, Насте, як я бачу,
І посміяться не даси…
Хіба не бачиш, я жартую.
Піди лиш скрипку принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю…

Добре, тату…

( І веселенька шасть у хату .)

Ні, трохи треба підождать.
Воно б то так! Та от що, брате:
Літá не ждуть! Літá летять,
А думка проклята марою
До серця так і приросла…
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?

Е, ні, стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву
Та не закві[т]чаюсь. Я зáраз!

Отже одна вже й увірвалась.
Стривай, і другу увірву…

(вертається заквітчана, співаючи)

« Якби мені крила, крила
Соколинії,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б, чорноброва,
За тихий Дунай».

(сам)

І дарував же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже. Причина,
Причина мудрая. (Задумується.) Чого?
Чого я думаю? У пóпи,
А як не схоче, то на Січ,
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату… От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дякá наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома… Піти сказать,
А то забуду…

(Іде в хату.)

Жить би, жить, хвалити Бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні, самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися,
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті.
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш плакать, і нікому
Ті сльози старечі
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе,
І діти як квіти;
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли погуляти,
Удвох собі похо[д]жають,
Мов ті голуб’ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там коло тополі
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає: