Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

За Полоцьком, неначе хмара,
Чорніє курява. Біжать
І отроки, й старі бояра
І з Ли´тви князя зострічать.
Сама Рогніда з Рогволодом
Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Ли´тви йде князь сподіваний,
Ще незнаємий, давно жаданий;
А із Києва туром-буйволом
Іде веприщем за Рогнідою
Володимир князь со киянами.

Прийшли, і город обступили
Кругом, і город запалили.
Владимир-князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжу поя,
Отидє в волості своя,
Отидє з шумом. І растлі ю,
Тую Рогніду молодую,
І прожене ю, і княжна
Блукає по світу одна,
Нічого з ворогом не вдіє.
Так отакії-то святії
Оті царі.

Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку ступити.
Так що ж мені тепер робити
З цими поганцями? Скажи,
Найкраша сестро Аполлона,
Навчи, голубко, поможи
Полазить трохи коло трона;
Намистечко, як зароблю,
Тобі к Великодню куплю.
Пострижемося ж у лакеї
Та ревносно в новій лівреї
Заходимось царів любить.
Шкодá і оливо тупить.
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Ходімо в селища, там люде,
А там, де люде, добре буде,
Там будем жить, людей любить,
Святого Господа хвалить.

Добрó, у кого є госпóда,
А в тій госпóді є сестра
Чи мати добрая. Добра,
Добра такого таки зроду
У мене, правда, не було,
А так собі якось жилось.
…………….
І довелось колись мені
В чужій далекій стороні
Заплакать, що немає роду,
Нема пристанища, госпóди!
…………….
Ми довго в морі пропадали,
Прийшли в Дар ’ ю , на якор стали;
З Ватаги письма принесли,
І всі тихенько зачитали.
А ми з колегою лягли
Та щось такеє розмовляли.
Я думав, де б того добра,
Письмо чи матір, взять на світі?
– А в тебе єсть? – Жена, і діти,
І дом, і мати, і сестра!
А письма нема…
…………….

Давно се діялось колись,
Ще як борці у нас ходили
По селах та дівчат дурили,
З громади кпили, хлопців били
Та верховодили в селі, —
Як ті гусари на постої .
Ще за Гетьманщини святої,
Давно се діялось колись.

У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата тацювали
І парубки… – Уже й кінець!
Ануте іншу! – Та й це добра!
І знову ліри заревли,
І знов дівчата, мов сороки,
А парубки, узявшись в боки,
Навприсідки пішли.
…………….
Найкращий парубок Микита
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хлопець, та байстрюк,
Байстрюк собі та ще й убогий,
Так і нікóму не до йóго,

Стоїть собі, як той…
Плечима стелю підпирає,
Та дивиться і замирає,
На титарівну… А та в квітах,
Мов намальована, стоїть
Сама собі, і на Микиту
Неначе глянула!.. Горить!
Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає
І за того остатнього
Музику наймає,
І нерівню титарівну
У танець вітає!!
– Одчепися, пройдисвіте! —
І зареготалась
Титарівна, – хіба тобі
Наймичок не стало! —
Насміялась титарівна,
З бідного Микити.
Насміялася при людях.
Що він в сірій свиті!
Буде тобі, титарівно!
Заплачеш, небого,
За ті сміхи!..
Де ж Микита?
В далеку дорогу
Пішов собі… З того часу
Не чуть його стало… З того часу титарівні
Щось такеє сталось!

Додому плáчучи прийшла,
І спати плáчучи лягла,
І не вечеряла!.. Не спала,
Яка лягла, така і встала,
Мов одуріла! Що робить?
Сама не знає! А Микита,
Неначе сич, у сірій свиті
Перед очима все стоїть!
Марá, та й годі! Титарівно!
В недобрий час з того нерівні
Ти насміялась… Стало жаль
Тобі його… Нудьга, печаль
І сором душу оступила,
І ти заплакала! Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі
З тим серцем буває!
Увечері цурається,
Вранці забажає!
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край світа
Шукать піде… Отак тепер
Не знає, де дітись,
Титарівна… Хоч у воду,
Аби до Микити…
…………….
Стережітесь, дівчаточка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не було і вам того,
Що тій титарівні!

Як та билина засихала,
А батько, мати турбувались,
На прощу в Київ повезли.
Святими травами поїли
І все-таки не помогли!
Втоптала стежку на могилу,
Все виглядать його ходила.
І стежка стала заростать,
Бо вже не здужає і встать.
Так он що сміхи наробили!