Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом…
Вже на світ займалось,
Вийшо[в] я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі…
О Боже мій милий!
Який дивний ти. Я плакав,
До полудня плакав.
Та так мені любо стало:
I малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився…
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись
Та суда, суда людського
У людей просити.

Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть Бог милосерд[н]ий
Хоч на старість волі.
Пішо[в] би я в Україну,
Пішов би додому,
Там би мене привітали,
Зраділи б старому,
Там би я спочив хоч мало,
Молившися Богу,
Там би я… Та шкода й гадки,
Не буде нічого.
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люде добрі,
А то одурію.

Та не дай, Господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.

Ой піду я степом-лугом
Та розважу свою тýгу.
Не йди, кажуть, з ції хати
Не пускають погуляти.

У Бога за дверми лежала сокира.
(А Бог тойді з Петром ходив
По світу та дивá творив).

А кайзак на хирю
Та на тяжке лихо
Любéнько та тихо
І вкрав ту сокиру,
Та й потяг по дрóва
В зелену діброву,
Древину вибравши, та й цюк!

Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі деревá
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться, а з я´ру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза , до Аралу [25] Аральське море.
Кипіла в озерах вода.
Палають сéла, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігáх ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало.
І мер[к] за димом Божий світ.
……………
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був або село —
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось;
Тілько одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур’ян колючий та будяк,
Та інде тирса з осокою
В ярý чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до Бога заговорить,
Верблюд заплаче, і ка[й]зак
Понурить голову, і гляне
На степ і на Кара - бутак [26] Невеличка річка. .
Сингичагач [27] Одно дерево. ка[й]зак вспом’яне,

Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині…

Одним-єдине при долині,
В степу край дороги,
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїз[д]жають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.

Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пишно-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках Божих…
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький Божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.