Iван Франко: "З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: "Даю свободу!"

Дреш шкуру й мовиш: "Двигаю культуру!"

Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

4 окт[ября] 1889

Тюрмо народів, обручем сталеним

Ти обціпила їх живі сустави

Й держиш - не для пожитку, не для слави,

А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі

Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,

А йти вони, ні бігти не зусильні -

То ржуть, гризуться спільники неволі.

Отак і ти попутала народи,

Всім давши зверхні вигляди свободи,

Щоб одні одних гризли і душили.

І хоч всі дружно рвуться з твого круга,

Та в різні боки шарпають друг друга.

Сей колот - джерело твоєї сили.

4 окт [ября] 1889

Сидів в шинку і пив горівку,

Бо коло серця щось пекло.

Згадав про діти, хору жінку,

Згадав про щастя, що втекло…

Згадав, як був господар він,

Як шанували го сусіди,

Всяк віддавав йому поклін

І слово добреє завсіди.

А далі… далі не хотів

І згадувать!.. Настало лихо!

Чому мовчати він не вмів,

Коли казали бути тихо?

Коли громаду кривдив пан,

Чому він мусив впоминатись,

Хоч не його зорали лан,

З панами права добиватись?

І не добивсь з панами права,

Ще й сам від них біди назнавсь:

Громадськая пропала справа,

Він сам до крихти зруйнувавсь.

Худоба, хата, поле й сад

Пішли на кошти судовії,

В широкий світ, неначе в ад,

Його з сім'єю без надії,

Без хліба пхнули. Жінка мре

Із голоду на переднівку,

У наймах діти… Тато де?

Сидить в шинку і п'є горівку.

1881

Дев'ять ще годин кричав ти,

Як та штольня завалилась,

Де, нещасний, працював ти, -

Дев'ять ще годин конав ти.

А юрба їх там тіснилась,

Слухаючи крику твого,

Та рука й одна не ймилась,

До рятунку не стулилась.

Дев'ять ще годин страшного

Конання - чи не замного

Горя випало для того,

Хто за весь свій вік не взнав

Дев'яти годин розкішних,

Дев'яти новин потішних,

В вічній нужді, сльозах вічних

Весь свій вік не жив - конав?..

1881

1 Так звався робітник з Нагуєвич, котрий в Бориславі погиб, працюючи в штольні. Штольня, лихо збудована, завалилася всередині, так що засипаний в глухому кінці робітник мав ще довкола себе трохи вільного місця. Дев'ять годин чутит було відтам крик нещасного, і дев'ять годин слухали того крику надзорці й робітники, не пробуючи навіть приложити рук до рятунку.

"Мамо! мамо! - кличе Йван,

Хлопчик, може, шести літ. -

Подивіться, подивіть,

Маю дзіньо, галаган!"

"Де ж ти, синку, теє взяв?

Чом ти, синку, так дрижиш?

Боже, босий десь бував,

Босий по снігу біжиш!"

"То мені паничик дав…

Я з ним бігав по снігах:

Я босоніж, а він мав

Черевички на ногах.

"Як мя зловиш, дзіньо дам!" -

Так він мовив та й побіг.

Я… дігнав його… ма… мам…"

"Синку, синку, що тобі?"

Зсинів, наче боз, Іван,

Зціпив зуби, одубів,

З ручки випав галаган -

Впав на землю і зомлів.

А за тиждень в неділю,

Плаче мати - пропало!

Пройшла коса по зіллю,

Бідне зілля зів'яло.

В труні тихо спить Іван,

Не бажає більше нич:

В ручці має галаган -

Той, що дав йому панич.

1881

1 Мідяна монета, що стоїть 4 кр[ейцери] вал[юти] австр[ійської].

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отсе здовж загону снує, -

Се Terminus1 наш, се межа, перекладина,

Знак, поки "моє" і "твоє".

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п'ядь не бери!

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок2 - занестись нічим?

І що кому в тім, що худібчина їх

"Чомусь" не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І що кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

"Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,