Iван Франко: "З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,

Яйця муть, кумочку, курку учить;

Люди легальні муть грабити й красти,

Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!

Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!

Треба покинуть і жінку і хату

Та вандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

Вольні сонети

Сонети - се раби. У форми пута

Свобідна думка в них тремтить закута,

Примірена, як міряють рекрута,

І в уніформ так, як рекрут, упхнута.

Сонети - се пани. В них мисль від роду

Приглушено для форм; вони вигоду,

Пожиток кинуть, щоб ловити моду:

Се гарний цвіт, що не приносить плоду.

Раби й пани! Екстреми ся стрічають.

Несмілі ще їх погляди, їх речі,

Бо свої сили ще раби не знають.

"Простуйся! В ряд". Хлоп в хлопа, плечі в плечі

Гнеть стануть, свідомі одної мети,

Живі, грізні, огромнії сонети…

1880

"Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський,

Немов боїшся насміху і сварки?

Чого важкий свій молот каменярський

Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Замість валити панський гніт і царський,

Ти скрився в поетичні закамарки!

Гіркий, та нешкідний удар писарський,

Мов палинівки чарка у шинкарки".

"Ні, я не кинув каменярський молот,

Усе він в моїй, хоч слабій, долоні.

Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонитть,

Каміння грюк в душі мені лунає,

З душі ж луна та співом виринає".

1881

Орел могучий на вершку сніжному

Сидів і оком вдовж і вшир гонив,

Втім, схопився і по снігу мілкому

Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,

І вниз вона по склоні кам'яному

Котитись стала - час малий проплив,

І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

1873

Вам страшно тої огняної хвилі,

Коли з мільйонів серць, мов божий грім,

Закута правда бухне і застилі

Шкарлущі світу розірве на нім?

Ви боїтесь, щоби криваві хвилі

Не потекли і не підмили дім

Блискучої освіти, не змулили

Швидкого поступу думок зовсім?

Не бійтеся! В кривавих хвиль навалі

Не згине думка, правда і добро,

Лиш краще, ширше розів'ється далі.

Не бійтеся! Не людськості ядро

Та буря зломить, а суху лушпину, -

Ядро ж живеє розростесь без впину.

1880

Як те залізо з силою дивною,

Що другеє залізо тягне к собі

І магнетизмом звесь, не в супокою

Зціпляєсь, але в ненастанній пробі, -

А як його безділля вкриє ржою,

Під ржею й сила гине, мов у гробі, -

Отак і серце, що, грижі стрілою

Прошиблене, само з'їдаєсь в собі.

Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає,

Чуття живе, неткнуте заховає,

Непросихаючу нору живить.

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить.

1880

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя - не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно - тут, на полотні.

1881

Знов час прийде, коли з погорди пилу

Ти отрясешся й ясною звіздою

Засяєш людям, і підуть з тобою,

Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,

Остатнього, за правду й волю милу

Ти поведеш народи і прогнилу

Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,

Над збратаними, чистими людьми

Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою

Ми чуєм хід його поза собою,

Та доживем його - не ми… не ми!

1880

Колись в сонетах Данте і Петрарка,

Шекспір і Спенсер красоту співали,

В форму майстерну, мов різьблена чарка,

Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,

Коли знялась патріотична сварка;

"Панцирний" їх сонет1, як капрал, гарка,