Вільям Шекспір - Сонети

Як стрілка, що незримо йде на вежі,
Карбуючи години в тьмі ночей.
Так непомітно для моїх очей
Твоя краса лишає давні межі.

Дух ув’ядання не страшний тепер, —
Коли ти народилась — він помер.

Не ідолопоклонство ця любов.
Об’єкт моїх захоплень — не ікона.
Хоч їй одній, про неї знов і знов
Мій тихий вірш, — моя жага бездонна.

Любов моя — вірніша день у день,
І в правді, в сталості її прикмета,
Тому вона, одна вона лишень
У кожному рядку мого сонета.

Краса, добро і честь — в рядках моїх,
Краса, добро і честь — пісень основа.
На всі лади відмінюючи їх,
Влучнішого я не знаходив слова.

В тобі добро, краса і честь зійшлись,
Які жили роз’єднано колись.

Коли в літописах померклих днів
Стрічаю описи облич вродливих
І слухаю красі натхненний спів
На честь жінок і лицарів поштивих,

Палкі слова про осіянну вроду,
Врочистий гімн устам, очам, бровам, —
Упевнююсь, що в той пісенний храм
Ти увійшла, як у свою господу.

Провидженням були тобі похвали
Співців, що мріяли про твій прихід.
Тебе провидячи, вони як слід
Краси у давнину не оспівали.

А ми, кому явилась нині ти,
Знімівши, слів не можемо знайти.

І страх мій власний, і землі пророки,
Що снять майбутнім, скритим уві млі.
Неправду вирекли, сказавиіи, доки
Моїй любові жити на землі.

І смертний місяць, віщуни зухвалі,
Своє затемнення вже пережив,
Надія знов звелась на п’єдесталі,
І мир несе цвітіння для олив.

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,
І смерть не роз’єднає нас. Вона
З косою йде на дикі племена,
І їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхненних слів
Переживе гробниці королів.

Усе вже я про тебе розповів,
На що мій дух спромігся й слово щире.
Що віднайду, яких докину слів
До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов
Я від кінця вертаюсь до прологу
І словом древнім, як молитву Богу,
Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі
Звучать так само на новий мотив.
Любов не бачить сивини в волоссі,
Навіки взявши старість в наймити.

Приходиш ти, любове, гостю любий,
Як вигляд наш твою віщує згубу.

О, не кажи, що я у фальш запав,
Що мій вогонь на віддалі вже гасне.
Таж я себе з собою роз’єднав,
Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний завжди.
Відходив я. Не змінений роками,
Вертався знов, приносячи води,
Яка щораз мої змивала плями.

Якби вміщав я всі гріхи земні,
То навіть і тоді лише одна ти
Своїм наближенням, повір мені,
Змогла б мої пороки подолати.

В ніщо цей світ без тебе ставлю я,
Моя трояндо, радосте моя.

О леле, правда. Вештався я блазнем
І ницості поганив почуття,
Топтав, низотно торгував не раз ним
Без жодного жалю і каяття.

Не бачив правди я, лиш незугарне
Її зображення криве — на сміх.
Та не пішов мій сказ отой намарне:
Я досвідом дійшов — ти краща всіх.

Тепер по всьому вже. Змикаю коло.
І досвідів нових не прагну я.
Лиш ти одна. І сяєво навколо,
Межо стремлінь, свята жаго моя.

Тож хай сягне моя любов бездонна
До неба чистого — до твого лона.

Їй дорікай, моїй злочинній долі,
Богині, винній у моїх гріхах, —
Це жебрав я з її лихої волі
На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,
Як знак ганьби на чоло байстрюка.
Я ремеслом позначений достоту,
Як чорна сажотрусова рука.

Допоможи мені позбутись бруду,
Гіркотою зцілитись від хвороб.
Гірке гірким вважати я не буду,
Яке вже покарання не було б.

Твоєї ласки серце прагне, цебто —
Єдиних ліків за його рецептом.

Твоя любов стира з мого чола
Тавро, що брехні випекли жорстокі.
Ну й що мені і осуд, і хвала,
Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,
Що властен суд чинити наді мною.
І не сягне лукавий світ ганьбою
Моїх чуттів, закутих у метал.