Вільям Шекспір - Сонети

Нехай та ніч, печальна і найдовша,
Мої страждання нагада мені,
Щоб, каяття бальзам я віднайшовши,
Зцілив тебе, як ти мене в ті дні.

І я, і ти — вчинили блуд по разу:
Тепер взаємну вибачмо образу.

Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого,
Впокорившись обмовам навісним.
О суд очей чужих! Як нам із ним
Погодитись нелегко, їй же богу!

Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб
Мій серця жар? Здолав його б донести
Шпигунський набрід, що кладе на карб
Мені все те, за що я годен честі?

Я — отакий, як бач. Ганьбить мене —
Це міряти на свій аршин піґмеям.
Та я ж високий як на них. Бігме їм
Це не з руки. А хто мене зігне?

На грішника — то всі, і навіть діти,
В смолі пекельній мусили б сидіти.

Чи б міг дарунок твій на незабудь
Мені любовну пам’ять замінити?
З лиця землі колись роки зітруть
Гучних митців полотна знамениті.

Та в мого серця пам’яті живій
Твій образ житиме, не знавши тліну,
Аж доки серце, доки мозок мій
І доки сам безслідно я не згину.

Твоїх чуттів не передасть папір
І спогаду не збереже про тебе, —
Тож тільки серцю ти мойому вір,
А в знаках пам’ятних нема потреби.

Для пам’яті ж тримати опертя —
То визнати можливість забуття.

Не тішся, часе, що мене схилив;
Нові твої і піраміди, й храми
Це — давнина, в якій немає див, —
Нове вбрання з старими вже латками.

Наш вік — малий. Здається через те
Старий той одяг нині — як новий нам.
Ми віримо, із наших рук росте,
Що узяли ми в прадідів у винайм.

Не йму тобі я віри, не вража
Сучасне і минуле, та й не диво:
Твої ж літописи й архіви — лжа,
Яку ти нам відновлюєш хапливо.

Я зневажаю час і зміни всі,
На вірність присягаючи красі.

Була б моя любов дитям нагоди
Чи долі байстрюком, гріхом батьків,
То місце б їй примхливий час находив
Серед квіток або між будяків.

Не з волі примх вона зроста на подив,
То й не впаде від підлих язиків.
Що їй вимога нетривкої моди?
Що їй прихильність часу або гнів?

На неї вже погрозами не вплине
Винаймувач короткої хвилини.
Звелась вона, незрушна, як гора,

Над спеки злі, над зливи і пороші, —
Ви в цьому свідки, тлуми скомороші,
Для зла живі і мертві для добра.

Тримать над головою балдахін,
Щоб зовнішню явить тобі шанобу?
Чи класти підмурівок вічних стін,
Що й кілька літ не вистоять на пробу?

Лакуза суєтний, ловець чинів,
Втрачає честь у прагненні пошани.
Забувши хліб, чого б він не вчинив
За ласощі, химерні марципани?

Я тільки про твою прихильність мріяв,
Душі твоєї бранець і слуга.
Прийми ж мій дар малий як щирий вияв
Палких чуттів, владарко дорога.

Геть, злий обмовнику, дрібний піґмею,
Не властен ти над чистою душею.

Крилатий хлопче, що в руках затис
Мірило часу і разючий спис,

В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі
Ми любим, в’янемо і мрем поволі.

Але Природа, владарка руїн,
Гальмує твій і завертає плин.

Вона тебе трима лише для того,
Щоб Час губить, глумитися із нього.

Але тремти — бо для забави ти,
Вона не владна вік тебе нести;

Надійде час — не сподівайсь пощади:
Віддасть тебе свого спокою ради.

Колись чорнявих гарними не звали,
Хоча б вони були взірцем краси.
Оганьблено красу в нові часи,
Прекрасне вже доходить до розвалу.

А все бридке, удавшися до фарб,
Міняє лик усупереч природі,
І гине, відданий на жертву моді.
Бездомної краси великий скарб.

Тому твої і очі, і волосся —
Мов чорна ніч. У них відбився сум.
Вони по вроді, кинутій на глум.
Той колір чорний, мов жалобу, носять

І личить так тобі жалоба та,
Що визнана за вроду чорнота.

Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я

Украденому щастю плигунів,
Що в захваті твої цілують руки.
І, клавішів я слухаючи звуки,
Обурений зухвальством, червонів.