Вільям Шекспір - Сонети

Та в жертві цій здобуток мій багатий
Покриє легко всі мізерні втрати,
Моє безчестя, кривди і жалі,

Бо знатиму — не марно слугував я:
Тавро лукавства, зради і безслав’я
Не запалало на твоїм чолі.

Скажи, що ваду у мені знайшла ти,
Того і зрада виникла твоя.
Назви мене калікою, — і я
Весь вік прилюдно буду шкутильгати.

Так! Ти не зможеш привинить мені
Всього, що сам сказать на себе можу:
Лжемовців суд, низотну лжу ворожу —
Я все прийму. Й не викажу, о ні,

Я тайнощів знайомості близької
Ні словом, ані поглядом німим,
Ні навіть скритим помислом, щоб тим
Тобі, кохана, шкоди не накоїв.

Я сам себе топтатиму в багні,
Бо нелюб твій — ненавистен мені.

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп’яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,
Хто силою, достатком, хто умом,
Хто шатами — хай шиті всупір модам, —
Хто псом, хто соколом, хто скакуном,

І кожному в одній з отих марнот —
Вершина мрій і втіхи неземної.
Та не зрівняється ніхто зі мною,
Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові́ герби,
Над королівські нинші горностаї,
Коштовніша за всі земні скарби,
Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках, —
Як відбереш його — і щастю крах.

Ну й кинь мене — найгірше учини, —
Я все-таки не знатиму розстання,
Бо вік сягне мій лиш далечини,
В якій зупиниться твоє кохання.

Тож не боюсь найбільшого із лих,
Коли в найменшому — моя могила.
Від примх твоїх, твоїх учинків злих
Мене ласкава доля захистила.

Несталістю мене ти не зведеш,
Бо я живу лиш до твоєї зради.
Любов і смерть — мені одне і те ж,
І там, і там є джерело відради.

Та радощів без смутку не знайти, —
Чи ж певен я, що вірна зараз ти?

Вважатиму, що вірна й досі ти,
Хоча любов уже не пломеніє.
Хай погляд тут, — душа твоя і мрії
Далеко так, що їх не досягти.

Бувають погляди — сердець свічада,
Де б жодна думка скритись не змогла.
Але в твоїх — одна лише принада,
Ні крапельки презирства або зла.

Бо в них — угодно так, напевне, Богу —
Нехай брехнею зганьблені уста, —
Цвіте любов постійно, й чистота,
Неначе тінь, іде з тобою в ногу.

Твоя краса у дні недобрі ці —
Мов яблуко у Євиній руці.

Хто б міг чинити, а не чинить зла
І втрим знаходить вчинкові лихому,
Хто інших зрушить, сам же, мов скала.
Стоїть серед спокуси нерухомо, —

Тому у спадок — неба благодать
І вся земля з коштовними дарами.
Він там володарем спромігся стать.
Де інші стали тільки наймитами.

Лілеї влітку — любі пелюстки,
Хай прийде час, зів’яне та лілея.
Та як у ній осядуть хробаки,
Тоді й бур’ян миліший нам від неї.

Так і краси солодкої взірець
Зведе життя порочне нанівець.

Ти — сяйво чисте і в гріхах своїх,
Які тебе, мов тля троянду, вкрили,
У ніжні пелюстки повитий гріх,
Таким здається безневинно милим.

Злі язики ганьблять твій кожен крок,
На те підстави маючи, я певен,
Але чеснотою стає порок,
Лише твойого імені сягне він.

Що за житло дістав підступний блуд,
Твою красу обравши за колиску.
В такій пишноті не помітний бруд
Моїм очам, прижмуреним від блиску.

Цим перевагам, серце, є межа,
Вживанням частим туплять і ножа.

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви
Стає вершиною усіх окрас.
Так і порок — принадливий для нас
В твоїй оправі чистій, кришталевій.