Вільям Шекспір - Сонети

Щоб ти уста не осквернила милі,
Коли неправду вимовлять вони,
Віддай навік ім’я моє могилі,
Позбавивши подвійної вини:

Що за життя я не уник злослів’я,
А як помер, тебе до лжі призвів я.

Той місяць року бачиш ти в мені,
Коли багряний лист тремтить на вітті
Під вітром злим, який прийшов по літі
На хори, де замовкнули пісні.

В мені ти бачиш вечори бездонні,
Коли над світом западає мла,
І чорна ніч, що хмуро залягла,
Неначе смерть, простягує долоні.

В мені ти бачиш ті слабкі вогні,
Що юність палять в попелі, безсилу.
І те, що перш дало життя мені,
В мою перетворилося могилу.

Ти бачиш це. І дужче любиш ти
Того, хто мусить скоро відійти.

Як злий конвой — недуга і роки —
Навік мене спровадить до острогу,
Тобі залишаться мої рядки —
Вогонь ясний, частина серця мого.

І будуть доказом — цей слід руки
Та жовтий клапоть аркуша старого,
Що тільки прах сточили хробаки,
Не доторкнувшись до вогню святого.

Життя оденки в землю відійдуть, —
Їх легко б міг ножем своїм здобуть
Грабіжник лютий в закутку глухому, —

Тобі ж одній залишиться в віках
Не черепок світильника, не прах,
А пломінь серця, що згоріло в ньому.

Моїх думок жагу втоляєш ти.
Як землю — хмара ливними дощами,
Ніяк не можу спокою знайти,
Немов той скнара з любими скарбами.

То тішуся, то схоплююсь вві сні,
Наляканий видіннями страшними,
То пхну червінці в сховища тісні,
То ладен між людей бряжчати ними.

Так я й живу: то в пеклі, то в раю, —
По зустрічі настане знов розлука,
І знов у душу стомлену мою
Увійде біль, спустошення і мука.

І так щодня — до розпачу й знемоги:
То я — багач, то я — злидар убогий.

В піснях я не вдаюсь до новизни.
Ясного блиску зовсім не знайти в них,
Були весь час далекими вони
Від форм химерних і сполучень дивних.

Про убрання не дбаючи нове,
Виходять мислі в одязі старому,
І кожне слово у рядку мойому
Вже автора на ймення назове.

Любов і ти — всякчасна в них основа,
Тому-то й завжди одіж в них стара:
Мої чуття в обіймах мого слова
Подібними виходять з-під пера.

Щодня старого сонця сяйво нове,
Така й любов моя, все в тому ж слові.

Згасання вроди дзеркало покаже,
Годинник — час, який марнуєш ти.
А мисль твоя, що на папері ляже,
Твій слід колись поможе віднайти.

Відбита зморшка в дзеркалі правдивім
До дум невтішних спонукає нас,
Відмірений годинником зрадливим
Летить у вічність невблаганний час.

Все те, що може пам’ять розгубити,
Цим білим аркушам віддай на схов.
Нехай живуть твойого мозку діти,
Красу душі відновлюючи знов.

Що більш читатимені рядки забуті,
То більше зможеш мудрощів збагнути.

Так часто музою тебе я звав,
Ім’ям твоїм звеличуючи слово,
Що всі творці сонетів і октав
Твого ім’я запрагнули раптово.

Твій зір до співу спонука й німих.
До злету в небо — глупоту безкрилу,
Твоя краса в слова вдихає силу
І грацію подвоює у них.

Пишаюсь я своїм служінням слову,
Бо не намарне докладав зусиль:
Чужим рядкам ти виправляєш стиль,
Зате моїм ти правиш за основу.

Поезії ти чисте джерело,
Що сил мені, невігласу, дало.

Як пив один я з твого джерела,
Моє натхнення доблестю зростало.
Та хвора муза іншого знайшла, —
І вірш зів’яв, і грації не стало.

Я визнаю — ясне чоло твоє
Пера таки достойнішого варте.
Нехай там що пісняр тобі дає,
Та все з добра твого накрав пісняр те:

Чесноту прославляє, слово це
Тихцем укравши із твоєї вдачі.
Коли ж грабує і твоє лице, —
Хвалу красі склада співець ледачий.

За ці слова й подякувати гріх —
Це ж борг забрати в боржників своїх.

Який поет в своїм пісеннім громі
Красу твою прославив на віки!
Куди ж мені, убогому сіромі,
Писать за ним несміливі рядки?

Але твій блиск — це океан без меж:
Там гордий корабель іде невпинно,
То й човен мій, горіхова лушпина,
Зухвало в далеч випливає теж.