Вільям Шекспір - Сонети

Щоб не зазнати збайдужіння ран
В щоденного побачення хвилини,
Нехай до зустрічей ведуть стежини
Через страшний розлуки океан.

Нехай зима розлук несе кайдани,
По ній весна ласкавіша настане.

Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,
Чекаючи на твій жаданий зов.
Коли ж слузі накажеш вийти знов, —
Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.

Ревнива мисль не сміє підійти
До справ твоїх, заглянути в ті справи,
Я, раб німий, лиш думать маю право:
Щасливі ті, хто зараз там, де ти.

Роби, що хоч. Моє чуття незриме
І зраду, й глум покірливо нестиме.

Хай криє Бог, що дав мене в раби,
Щоб я посмів твого жадати звіту.
Чинить контроль тобі. Що хоч роби, —
Покірний раб не має права сміти.

Я знову ждатиму без нарікань,
І не наближусь без твого наказу, —
Моє терпіння, звичне до страждань,
Знесе ганьбу, забувши про образу.

Де хочеш будь, на власний розсуд дій:
Свого ж дозвілля владарка сама ти,
І власний злочин лиш тобі одній
Дано засуджувати чи прощати.

Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні:
Твої гріхи судити не мені.

Якщо на світі не бува нового,
Лиш плин повторний явищ і речей,
То блуд який це розуму людського, —
Знов тяж нести вже роджених дітей.

Якби вернуть я міг роки уперті
В п’ять сотень кіл, що сонце їх пройшло,
І в древніх книгах, де й слова затерті,
Я віднайшов ясне твоє чоло, —

Дізнав би я, що в дні далекі знали
Про чудо це — краси земної цвіт,
Вони чи ми вперед сягнули далі,
Чи вічно йде шляхом повторень світ.

Я певен, що в минулому поети
Вславляли менш достойнії предмети.

Як хвилі мчать на узбережну рінь,
Так в небуття і нині мчать хвилини:
Одну поглине вічності глибінь,
На зміну їй уже наступна лине.

Все зроджене під блиском осяйним
До сонця пнеться, зріючи незримо.
А там встає затемнення над ним,
І Час дари свої стина без втриму:

Цвіт юності безжально обрива
І люто борознить чоло краси,
І все живе лягає, мов трава,
На пруг неутомленної коси.

Та вірш мій проти смерті сміло стане
І захистить твоє лице кохане.

Чи це з твоєї волі образ твій
Являється примарою щоночі.
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?

Чи це до мене шлеш ти свого духа, —
Слугу й раба ревнивих підозрінь, —
Щоб при мені він, як незрима тінь.
Моїх учинків наглядав і слухав?

О ні! Не досить любиш ти, щоб тим
Себе й вночі тривожить без потреби.
Це, біля мене ставши вартовим,
Моя любов піклується про тебе,

Щоб ти була щаслива уві сні —
Комусь близька, для мене — в далині.

Гріх себелюбства — гріх моїх очей,
Душі і тіла непростимий гріх.
І лікування марне тут: ачей
Гріха не вирвати з грудей моїх.

Отож і малював мій зір мене
Вродливцем пишним з голови до ніг.
І серце вірило моє дурне,
Що вродою усіх я переміг

А в дзеркалі (лукавий фарисей!) —
Подоба зморщена — моя чи ні?
О грішне око! Як же хворий сей
Все бачене шельмує в маячні.

Тебе повсюдно в серці я несу,
Тож око й віддає твою красу.

Настане час, коли мою любов,
Так, як мене, зігнуть додолу роки,
І в жилах юна охолоне кров,
І ляжуть зморшки на чоло глибокі;

Твій ранок ступить на нічний поріг,
І меркнути почнуть весняні шати,
І всі скарби, що ранок їх беріг,
Не будуть більше золотом блищати.

Про час отой фортеця в мене є,
Де слова мідь, певніша від гармати,
Здола красу, як не життя твоє,
Від часу згубного охороняти.

Твоя фортеця — чорні ці рядки,
І врода в них переживе віки.

Дивлюсь, як нищівна́ потуга літ
Красу віків змітає і корони.
Одвічні вежі, мармур і граніт, —
Ніщо не зна від смерті охорони.

Щодня ненатлий океан в злобі
Прибоєм землю пожира багату,
І суша, з морем ставши на двобій,
Вирівнює здобутками утрату.