Леся Українка: Кассандра

То не було пророцтво навісне.
Умерти або жити з пастухами
було б єдине для Паріса щастя.

Чому ж то так? Чому ж то Деїфоб,
і Гектор, і Гелен, і всі брати,
і сестри всі, і ти сама, Кассандро,
в палатах здатні жити, а Паріс
у курені пастушім мав би скніти?

А скніти у палатах, може, краще,
так як Паріс у тебе в гінекеї?
І Деїфоб, і Гектор, і Гелен,
живуть не скніють: Деїфоб на раді,
а Гектор на війні, Гелен у храмі -
живуть душею й тілом. А Паріс?
Він тільки й жив, як грав там на сопілці
серед отар. Мовчить Паріс на раді
і зброю надягає, мов кайдани,
боги з ним на розмові не бувають.

З ним Афродіта розмовляє!

Ні!
Він раб її, з рабом нема розмови.
Вона велить, він слухає, та й годі.

Се ж тільки ти змагаєшся з богами,
за те вони тебе й карають.

Що ж,
їх сила в карі, а моя в змаганні.

Для того ти й з Кіпрідою змагалась,
коли вона Паріса напутила
до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро,
Кіпріда, бач, перемогла тебе!

Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.

Але ж Паріс послухав не тебе.

Глухий не чує - де ж тут перемога?

Та хто ж би слухав провісті твоєї?
Не говорила ж ти, почім ти знала,
що вийде з подоріжжя.

Я не знаю
нічого, окрім того, що я бачу.

Та що ж могла ти бачити тоді?

Я бачила, як молодик вродливий
з веселим серцем на чужину плив,
не посланцем народу велемудрим,
не збройним вояком і не купцем;
шличок пастуший легкодумне чоло
не зброїв, а красив. І я сказала:
«Гей, куйте шоломи, троянські мужі,
утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!»
А потім… ох, страшна була хвилина,
як він прибув, а з ним і ти, Гелено,
і я отой смертельний поцілунок
побачила…

Гелена
Кассандро! се неправда!
Паріса я в той час не цілувала.

І все-таки я бачила його,
той поцілунок, саме в ту хвилину,
коли до нашої землі торкнулась
червоно взута білая нога
твоя, Гелено. Ранила ти землю.

Ти крикнула до мене: «Кров і смерть!»
Того тобі довіку не забуду.

Я не тобі те крикнула, Гелено.
Була я в той час новонарожденна
і криком болю світ новий стрічала.
Я бачила: Паріс на нас не глянув,
устами тільки привітав троянців.
Я бачила, як на його думки
сандалія червона наступила.
Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,-
за жрицею рокована йде жертва!»
Розвіяв вітер золотеє пасмо
твого волосся. «Мчить Арес неситий
на поводі Кіпрідинім, як огир
в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» -
волала я і бачила: на морі
вже чорні кораблі багряну хвилю
стернами різали, вітрила рвались…
На шоломах у вояків ахейських
тряслися грізно гриви…

Ти безумна!
Хіба в той день ахейці приплили?
Ми ж більше року прожили спокійно!

Я бачила в той день ахейське військо.
Тепер я бачу: Менелай бере
тебе за руку…

Геть від мене, люта!
Неправда то! неправда! І ніколи
того не буде! Краще розіб'юся,
упавши з вежі на каміння гостре!

Твій чоловік бере тебе за руку,
і, ледве взяв, вже ти його ведеш.
Ти попереду, він іде позаду-
Чужі моря, чужі краї минає
ваш корабель, несучи вас додому…
Огні погасли на руїнах Трої,
і дпм від Іліона в небі зник…
А ти сидиш на троні, ти цариця,
прядеш собі на золотій кужілці
пурпурну вовну, і червона нитка
все точиться, все точиться…

Неправда!

О, богорівна! О, непереможна!
Епіметея дочко!

Що се знов?
Яке нове безумство? Як ти смієш
казать мені «Епіметея дочко»?

Був Прометей і був Епіметей,
одного батька-матері синове.
Життя й вогонь дав людям Прометей
і знав, що муки ждуть його за теє,
провидець мук не відвернув від себе,-
з усіх синів праматері Землі
його найгірше покарала Мойра.
Епіметей не знав нічого. Завжди
у нього думка доганяла вчинок.
Він взяв собі за жінку ту Пандору,
що смерть і горе людям дарувала,
і був щасливий з нею, і довіку
ніхто його нещасним не назвав.
Одного батька й матері синове,
титани зроду не були братами,
а ти хотіла, щоб тебе Кассандра
сестрою називала! Ні, Гелено,
неправди я не можу говорити.