Юрій Андрухович: Листи в Україну. Вибране

і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму

бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці

і скалка
на щоці

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —
все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
заростають павуками грамофони й телескопи,
і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,
ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
і згортаються перила, ніби спалена спіраль.

І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —
стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску.

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо нá ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.
Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
і гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми.
І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми —
салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,
лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.

Ще о шостій ранку пітьма.
Непочатий сніг, наче луг.
І небес на небі нема,
тільки вітряні гнізда хуг.

Тільки вкутані у мішки
тьмяні ружі з-над холодів
знаменують земні стежки
на німих розпуттях садів.

Перша зміна о восьмій — час
освітити вікна і шлях.
Починається світло з нас,
ніби вічна вода в полях.

Ніби сіємо в чорну рань
перші крихти тепла зі жмень,
аж заблисне досвітня грань,
і від того довшає день.

І тому в осередді стуж,
під безоднями хмар і крон,
оживають глибини руж
і рушає рослинна кров…