Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

та в битих шклах востаннє блисне вечір
і в мить коли заскреготять підойми
усі на світі пролетарські трупи
полізуть з люків вилізуть на купи
червоних жаб запустять у водойми

Дерево
хмару
гіллям
продерло —
дерево в хмарі?
хмара на дереві?

Хмара
на дерево
квіткою
сіла —
хмара зелена?
дерево біле?

І так вони разом
навіки застигли:
хмара
зелена,
дерево
біле

зелені пташата —
гніздо собі звили
а білі пташата —
у світ полетіли

В кімнаті з вікнами на вéсну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!

Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина. Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.
Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.

І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани
(і вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи).

А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров'ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,
смерте і надіє!
Мій березневий, на вустах
твоїх —
мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.

Що хочуть наші спогади від нас?
Як жити нам без погляду назад?

Цей перехід, мов по воді убрід,
ці сходи, кам’яні широкі марші
в будинку сірім, де вгніздився гніт.
Обличчя, що течуть, молодші й старші —
живий потік очей, гнучкий уклін
за Грицеву науку і мороку!

Повільна мука сьомого уроку,
каштан вікна,
ясний ліхтар колін
джульєтки, що закохана в Ріккардо
(у Фольї), — завше фото при собі,
чернича одіж, голуба кокарда,
напіврозквітла спрага на губі,
і невідомо, жінка чи дитина
застигла, непорушна і картинна,
понад полями зошитів і книг,
уваги не звертаючи на них.

Чорнильні піктограми всохлих парт —
немов реклама, змінна й загумінна,
не сад пісень, авжеж, не панна Інна,
а ліс шарад і навіть гіт-парад,
і навіть географія пахка
настінних карт — зогиджених екзотик —
стає цілком буденною на дотик,
тому, нудьго, й чекаємо дзвінка
або підказки, наче на спектаклі!..

Вазонки вкляклі, патронеси бляклі
(усім за сорок, жодної нема,
в яку б не закрадалася зима).
Але історик! Мудр і сивобрив,
на кафедрі вознісся, мов на скирті.
Лиш черепи і пуголовки в спирті
заслухалися, що ж він говорив.

І все ж обов’язковим є фінал:
згори впаде дзвінка верховний голос
на коридори, де так тихо й голо,
і кожен коридор — немов пенал.
І двері! І крізь них — бігцем у світ,
і десять років квапляться услід,
а ми — такі нові на цьому світі,
як прозелень у вітряному вітті.

Що можуть наші спогади змінити?
Як жити нам без погляду… куди?

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади, мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано знову камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів'я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослівя?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли надвечір’я осідало за річкою,
пахли теплим дощем кам’яні тротуари.

М’яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне було його тіло.
З виноградних альтан пубертатними схлипами
розтікався у світ вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві
м’яч, різкішали лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.