Юрій Андрухович: Листи в Україну. Вибране

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,

ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик —
теплий спалах.
І тоді ми знову й знову
переходимо
в дзеркалах.

На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
крадеться услід за нами,
може, туга, може, фуга.

Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).

І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

Ті роки віддаляються помалу.

Будинок наш був близько від вокзалу,
а там — надсадні чорні роботяги —
вночі гули незримі паротяги.

Проз ґанок мандрували пішоходи,
залежні від любові та погоди,
несли свої плащі, печалі й плечі,
плащі та шпаги теж були, до речі,
бо всі ми зберігаємо надію
на головну і трепетну подію.

Акація (та, що зрубали згодом)
була у згоді з віковічним ходом
дощів і сонць і, як живе знамено,
у шибах відбивалася зелено.

А ще там був бузок — худе створіння,
що чахло від листків і до коріння.
Та раз на рік він терпнув ошаліло
і квітнув, хоч воно йому боліло.

(Доцільно ще згадати бузину —
густезну, запашну і осяйну,
і те, як затремтівши на кущі,
веселка проступала крізь дощі.)

Зима також у тих краях бувала —
різдвяна і зухвала, мов навала,
і віхола влітала всепроникна
в холодні двері і намерзлі вікна.

І в ліхтарях палали помаранчі,
коли, громохкі відра взявши вранці,
протоптували сніг після хуртечі,
а по хатах ревли брунатні печі…

Ті роки даленіють ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?..

Немов із тьми, із мороку, з нічого —
цю мить крізь нас прошито, наче нить, —
з-над наших пліч — із прасвіту нічного —
ріка, що сяє. Світло, що летить.

На тло екрана, в надто білий спокій,
на полотно, на ґрунт площинних піль
воно летить по темряві безокій,
воно містке, як сім’я або сіль.

І в цьому залі, звідки світло гнали,
де вуличний промінчик геть зачах,
вібрують інші світляні канали
і відсвіти блукають по очах.

Екран розкрився — він розкрилля брами.
Він погляди і душі так змістив,
що ми, немов засмоктані вітрами,
впадаємо в цю зміну перспектив,
у зміну барв, пейзажів і покоїв,
торкаємось вогню, землі, води…

Але — не так! не тих! і не такої!
Тут є стіна, екран — стіна завжди.

Тому, коли в кінці розсунуть штори
і крізь проходи в зал поллється день,
йдемо, немов з підземних коридорів,
по цигарки сягаєм до кишень.
Виходимо, як повінь, як затока,
і знову розмовляємо про щось…
О дійсносте сліпуча і висока!

Вчимось любити. Бачити вчимось.

Любов к отчизні де героїть , —
поет повчає земляків,
але сирітства не загоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця садиба многоцінна,
чи ця Полтава провінційна?

Ці вітряки і винокурні,
ці килими левад медвяних,
чи ці пухкі й вельможні дурні
у тарантасах і ридванах?

Чи ця імперія Російська,
що під шпіцрутени лягла?
А тюрм! а кріпостей! а війська!
їм таки й справді несть числа .

Чи ту якусь підземну Трою
побачив, біль її та скін:
Зробили з неї скирту гною, —
він ще й жартує, чортів син!

Це чорт глузує й помикає
чи Божий смуток напосів?
Тут Котляревський замовкає
і пише оди до князів.

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом зависли плантації квітів,
у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній —
з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.